Постріл
Шрифт:
— Якщо в них особливо не порпатися.
— З документами все гаразд, — повторив Валентин Валентинович. — Можете спокійнісінько їх передати. Нехай вивчає. Навіть у себе вдома. Саме так, нехай візьме додому й ретельно ознайомиться.
Оркестр замовк.
— Отже, домовились? — Навроцький натякав, що Красавцев може йти.
Підводячись, Красавцев посміхнувся.
— Ви тут з дочкою Зиміна, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. Можете спокійнісінько передати документи Зиміну в особисте користування.
Повернулися Юра й Люда. Люда сіла,
— Ну, то як? — запитав Валентин Валентинович.
— Чудово!
Люда вперше була в ресторані. Коли вона йшла сюди, хвилювалася, ніяковіла, їй здавалося, що вона дотикнеться до небезпечного, забороненого, але заманливого боку життя. Тато й мама будуть засмучені, дізнавшись, що вона побувала тут, але ж кортіло, кортіло дізнатися, що воно таке; дізналася, побачила й, можливо, більше не прийде сюди. Нічого особливого — п'ють, їдять, танцюють. П'ють і їдять досить смачно, смачніше, ніж удома, і зовсім інакше. Вона так чесно й скаже: кортіло побачити — побачила; татові й мамі завжди важливо зрозуміти мотиви, вона їм пояснить мотиви: було цікаво побачити. Правда, їй приємно, що й на неї дивляться. Вдома існувала ця тема — Люда-кокетка, з неї за це кепкували, тато часто говорив: «Люда знову видивляється в самовар». Кінець кінцем у кожного є і мають бути вади. Отож Люда подумки домовилася сама з собою, подумки домовилася з батьками.
— У вас знайомі в оркестрі? — запитав Валентин Валентинович.
— Хлопчик з нашого будинку, Славка Ельдаров. Дуже талановитий.
— Не без хисту, — милостиво погодився Юра.
— Ні, дуже талановитий, — заперечила Люда. — Але в них удома неприємності, батьки розлучилися, і він змушений грати в ресторані.
— Це піде йому на користь, — сказав Валентин Валентинович.
— Справді? Чому? — запитала Люда.
— Важко пояснити… Спадають на думку банальні слова: злигодні загартовують, характер формують у горнилі випробувань і тому подібне. Та в цих стертих висловах закладено істини, що ніколи не старіють.
— Отже, нехай живуть труднощі! — проголосив Юра. — А якщо їх немає?
— Їх не може не бути, — відповів Валентин Валентинович.
— Чого ви не танцюєте? — запитала Люда.
— Не вмію.
— Фокстрот — це дуже просто.
— Мені пізно вчитися.
— Вам? Ви вважаєте себе старим?
Валентин Валентинович усміхнувся:
— Скажіть краще, як вам працюється на фабриці?
— Стою з хронометром, дуже стараюсь, тим паче, що я дочка інженера, але робітниці на мене поглядають скоса: я їм, мабуть, не подобаюсь.
— Робітники всюди не люблять хронометристів, — сказав Валентин Валентинович, — а те, що ви дочка інженера… Хіба вашого батька не шанують на фабриці? Адже він визначний фахівець.
— Саме так, фахівець, — підхопив Юра, — буржуазний спец, навчався в Англії, служив на фабриці ще до революції, у хазяїв-капіталістів,
— От бачиш, — засміявся Валентин Валентинович, — а ти кажеш, що в тебе немає труднощів.
6
Коли Юра, Люда й Валентин Валентинович наблизились до будинку, вони побачили Вітьку Бурова. Він стояв у хвіртці, вирізаній у воротах, у своїй звичній лінивій позі, заслоняючи прохід і не виявляючи наміру поступитися місцем.
Юра опинився позаду Валентина Валентиновича. Втім, у нього все завжди виходило природно, а отже, й достойно.
— Юначе, — холодно мовив Валентин Валентинович, — відійдіть, будь ласка.
— Місця вам мало? — Вітька все ще заслоняв хвіртку широкими плечима.
— Вітьку, перестань! — поморщилась Люда (вона його не боялася).
— Або відійдіть, або я допоможу вам це зробити, — сказав Валентин Валентинович.
Вітька неохоче посунувся.
— Чухрайте, не ви мені зараз потрібні.
— Так буде, мабуть, розумніше, — лишив за собою останнє слово Валентин Валентинович.
У дворі, на лавці, бовваніла ще одна постать — Шаринець.
— Мені сюди, на добраніч! — Юра зайшов у свій під'їзд, лишивши Валентина Валентиновича наодинці з Вітькою й Шаринцем.
Прощаючись з Навроцьким, Люда сказала:
— Вітька знову до вас чіплятиметься.
— Якось переживу, — посміхнувся Валентин Валентинович. — Ви задоволені сьогоднішнім вечором?
— Ще б пак!
— Я радий, що Юра познайомив нас, — сказав Валентин Валентинович.
— Так, спасибі йому.
— Ваші вже, певно, сплять.
— У мене свої ключі.
Навроцький сковзнув поглядом по ключах, які вона дістала з сумочки.
— Ну що ж, на добраніч, привіт вашій чарівній матусі.
Люда зійшла сходами, обережно повернула ключ у замку, відчинила, потім зачинила двері, зняла черевики, в одних панчохах пройшла темним коридором, зайшла в свою кімнату.
Почулися кроки, і слідом за нею до кімнати ввійшов Микола Львович.
— Ти не спиш, таточку?
— Ти теж не спиш.
— Сказати тобі, де я була?
— Будь ласка.
— У ресторані… Так, так, уяви собі… І мені там сподобалося: музика, танці… Та якщо ти не хочеш, то більше не піду, обіцяю.
— Нічого страшного в ресторанах немає… Але мені здається, що туди ходять лише спекулянти. І може, тобі ще трохи ранувато… Втім, якщо ти захочеш ходити, ніхто тебе не втримає…
— Ні, таточко, я тобі сказала: якщо ти не хочеш цього, я більше жодного разу туди не піду.