Потойбiчне
Шрифт:
Матеріалізація Білої скоро стала повною. Біла приходила до мене ніби жива, але тепер нам можна було цілком не боятися ні дядька, ні Харона, ні кого б там не було на світі. Вона сідала в моє крісло, я містився біля її ніг, і цілі ночі, цілі ночі ми говорили удвох. Я не чув її слів органом слуху, але відчував їх краще, ніж тоді, якби чув. І так було ліпше нам обом. Ще за життя не раз казала Біла, що звичайний спосіб порозуміння за поміччю слів не задовольняє її. Тепер ми порозумівалися инакше, повніше й досконаліше.
– Я дух, – говорила вона мені, - й тому ти моєї суті, не можеш зрозуміти тепер
– Біла! Але потреба матеріялізації все ж відбирає тобі силу. То, може, я міг би обмежити повноту своїх вражінь, аби тільки довше бути з тобою?..
– Ні. Коли ти перестанеш мене бачити, то більше й не вчуєш мене. Хочеш, я покажу тобі зараз! Я буду тут, але позбавлюся матеріальних форм, і ти більше не почуєш мене.
І вона щезла у тьмі й тиші ночі. Потім чулося: «Закрий очі». Я закривав і знову бачив Білу, її прекрасне лице, очі.
– Бачиш? Тепер я матеріялізуюся в звук, і ти бачиш мене навіть закритими очима. Для мене й та й та форми однаково гарні або, краще сказати, однаково негарні. Вибирай ти, що ліпше для тебе.
– О, Біла!.. я люблю музику твого голосу так само, як красоту твоїх очей, але скажи мені, що мушу я зробити, аби вічно бачити тебе, щоби не розставатися ні на хвилину? Може треба вмерти?
Вона журно хитала на те головою. Її щоденним заповітом було, власне, любити життя, а я не розумів того. Мабуть, тому, що я ще жив, а вона вже ні. Вона ніколи не говорила мені про своє надземне існування, а лише про життя, лише про нього. А я дивувався і не розумів. На запит мій, чому вона так вихваляє нужденне земне життя, вона відповідала скорботним усміхом загубленого щастя, а потім говорила:
– О, ти й не знаєш, як прекрасно жити! Не знаєш і того, яке для мене щастя бути з тобою. Але скоро, скоро я вже не буду більше мати того щастя. Вже чую рух розпаду в собі, і ті молекули речовини, в яких я ще можу з'являтися тобі, скоро зникнуть у світовій просторіні, а я повинна буду починати ще якесь иньше буття, з якого ще не знаю нічого. А вже той світ не має жодних пунктів єднання зі світом людей.
– Біла, о Біла! – з плачем вимовляв я. – Навіщо говориш ти так? Навіщо відіймаєш у мене останню надію?
– І у мене остання вона. І, як ти, не знаю, що буде зі мною. Як і на землі лише окремі люди мають силу зносин з потустороннім світом, так і тут – лише одиниці мають відомості про те, що станеться з ними в найближчий час. І як мучить мене моє незнання! А ще більше мучить мене те, що я так мало жила й не зазнала людського щастя.
І в розпачу заломлювала вона руки, і я чув її ридання без сліз.
– Біла, о Біла!.. Я знаю, що дух може підтримувати свою матеріялізацію, беручи потрібні йому елементи з еманацій живих людей. Чому ти не робиш так? Чому не хочеш? Бери. Бери моє дихання, бери мою кров, бери всього мене, бо я не
– Не хочу? – з сумом запитала вона, піднявши на мене свої прекрасні очі. – Ні, я не можу. Нас, правда, підтримують еманації людей, але схожих з нами людей, а я не знала людей схожих із собою.
– Що ж робити? Що ж робити, Біла? Я трачу голову.
– Бійся світла. Тільки його! Воно непощадно руйнує мої атоми, щоб скоріше вернути їх у просторінь до наступного обороту. Мов хворість тіло, роз'їдає воно мою силу матеріялізування й готує мені другу смерть. Бійся, бійся його!.. От і зараз… Твої завіси чорні й грубі, а я чую й через них, що скоро вже забренять передвісники сонця на сході й затрублять у свої срібні труби. Скоро небо засіріє, стрепенеться і затремтить мряка ночі і збліднуть сполохані зірки. А разом з ними зблідну і я і разом з темрявою ночі розтану… Відпусти мене… Відпусти мене тінню до тіней, у сліпий туман, щоб у темряві ночі вернулася я туди, відкіля в темряві й прийшла.
І вона зникала, а я зоставався сам для денного свого існування. Але воно втратило тепер для мене всякий змисл. Ніщо мене не цікавило, і ніщо не було в силі покорити собі мій розум, хоч на хвилину. Я жив тільки вночі і для ночі. Як стомлений жагою подорожній повними моління очима дивиться на благословенну дощову хмару, що закриє врешті ненависне палюче сонце – так і я вічно душею прикликав ніч на світло-блакитне небо й гнав сонце до заходу. Ненавидів ясність, а спускалася ніч – рай втілявся в мене, тьма рождала нез'яснимо прекрасне світло. Тоді кожним фібром своїм я починав ждати Білої – й вона приходила.
Але що далі, то все на коротший і коротший час. Вже по не довгій розмові Біла здавалася втомленою, і тоді я ледве бачив і ледве чув її. Часто тепер вона переривала наші бесіди бажанням писати мені – і тоді на білій стіні я бачив чарівні знаки, які в ту ж мить щезали.
А я щодалі, все більше й більше виганяв світло зі свого ужитку і, врешті, почав жити в абсолютній тьмі. Віконниці у мене були завжди наглухо зачинені, а крім того звисали на вікнах важкі чорні штори. Я зовсім перестав виходити з кімнати, бо помітив, що після того, як я довго побуду на світлі, Біла не підходить близько до мене, та й мені самому стало якось неприємно дивитися на світло. Я почав ненавидіти сонце, як живу ворожу істоту, і струшував із себе його промені. Я звелів навіть їжу подавати собі у закритому ящику, аби якнайменше, вона була на світлі. Повітря я оздоровляв озоном, аби ні на хвилину не відчиняти вікна, але ніщо мене не могло врятувати від приходу кінця – і він наближався, наближався, я це чув.
А разом з ним наближався кінець і мого перебування у дядька. Вже скінчилися іспити по гімназіях, і мої товариші, хоч ще й не мали атестатів, понадівали вже студентські картузи. Дядько ні словом не нагадував мені про нашу колишню умову, але я твердо постановив піти звідси в той же день, коли я востаннє побачу Флюїду.
Як я переживу ту хвилину, коли скажу сам собі – ти ніколи більше не вбачиш і не вчуєш Білої, як я знесу саму думку про те – я не знав, як не знав, що буду робити в отому життю, за що візьмуся і де притулю голову. Але це би байка, якби лише Вона, Вона була близько мене.