Потойбiчне
Шрифт:
Я перестав битися. Агамемнон пустив мене, і я, мов побитий пес, пішов до своєї кімнати.
Там я плакав. Душу свою хотілося вирвать мені й битися об стінку головою – але кому б це помогло?
Так появилася вона в нашому замку.
З того часу моє життя подвоїлося: я почав жити не тільки за свій рахунок. Нова краса обвіяла мою душу, тисячі нових почувань, цілком незнайомих, таємних, солодких…
Перші часи пішли на розглядання, навіть на боротьбу з новим богом. Бог хотів поклонення, а впертий дух не віддавав іще свободи. Звідти боротьба й роздивляння. Але чим більше я роздивлявся, тим сильніше кохав якимось неодухотворенним світлим коханням.
То
Дивні почуття навівала вона на мене. От я сиджу за книжкою, читаю – і нараз починаю почувати її.
От чую, ясно чую, як вона йде, як наближається своїми білими кроками, а в той момент, коли вона відчиняє двері, я уже обертаю до неї своє радісне, а разом з тим і стривожене обличчя.
В її присутності я не мав своєї волі, мов сомнамбул у присутності гіпнотизера. Вся істота моя переповнялася якимсь променистим настроєм, і чув я себе й велетнем і рабом. Вона підіймала руку – і мені невимовно хотілося підняти свою. А коли б я побачив сльозу на її очицях – певно, ридав би, як несамовитий.
Я назвав її для себе Біла. Та вона таки й була білою вся, і носила тільки білі убрання, мов янгол. Увіходячи, вона розсівала за собою якийсь невимовно прекрасний запах, а я не міг зрозуміти що зо мною: ніби чую, що єсть вона й ніби нема, а наче це привид тільки безтілесний злетів, тільки не страшний і чорний, а світлий і любимий. І хотілось підійти до неї й торкнутися матерії її убрання, щоб знати, як тчуть у небесах. А коли вона сідала в крісло й задумувалась – я часом просто не міг боротися з бажанням підійти й молитвою заглянути їй у вічі. І вона вже вставала, вона вже пішла, – а я все ще бачу її, бачу всю, бачу рух волосинки над скронею, бачу, як злегка ворушаться уста. І в один з таких разів я назвав її для себе Ф л ю ї д о ю, бо мені здавалося, що вона безтілесна, що вона тільки флюїдична постать якоїсь другої невідомої істоти, що живе в небесах.
І сама тиха, мов тайна святая, вона сіяла й тихі почуття округ себе. Коли я сидів біля неї, а вона иноді підіймала на мене свої очі – я відчував у ті хвилини якесь надзвичайне очищення душі, чув готовність на великий благородний учинок. Я не міг би собі уявити, як в її присутності можна було би не то сказати, а подумати щось брудне. Усі нечисті, звичайні життєві почуття, все, що не святе, зникало в її присутності. Вона була сама молитва, самий чистий звук, гармонія, а коли поблизу чулося її тихе дихання – душа наповнялась високими почуваннями, і світ здавався тоді осяяним самою красою. Все далеко-ідеальне в звичайні моменти життя, все що лише манить людський мозок своєю недосяжністю – все те наближалося й огрівало таємно-могутні сторони людського духа. Немов стаєш велетнем, дужим, як космос; здається можливим і навіть легким до виконання все, що надприродним було ще за хвилину. А до неї хотілося підійти, мов до пророка, і спитати про… про щось особливе: про межі безконечности, про початок часу, про день власної тілесної смерти. І я вже, було, піду до себе, а все ще бачу закритими очами її образ, і вся вона представляється мені якимсь таємним божим письменом, розгадати яке може тільки однозвучно-таємна друга істота, якій стане доступним потім за це утворення світів. Коли вона усміхалася – райські квіти розцвітали наоколо, водоспад спиняв свій біг на далекій півночі, а зірки хором відповідали радісно на той усміх. А якби заплакала вона і її сльози упали б десь далі – дивним стало би те місце й святим. І до нього, як у Мекку, ходили б тисячі пілігримів.
Чи вона вічна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечність. А я на тім місці поставлю вівтар для поклоніння світлові життя. І будуть там співати чисті весталки в прозорих убраннях, препоясаних гірляндами
Тулл Гостілій збудував колись «храм Блідности». О, чому я не римський цар, не владика всесвітній, що міг би всю землю укрити храмами тобі, о Біла!.. Утворити релігію поклоніння тобі і щоб усі люди спільним хором співали молитву тобі, і щоб діти, усі діти землі, несли тобі найкращі квіти й усипали ними і путь, і п'єдесталь, і місце те, де падає погляд твоїх очей. А тепер я будую храм тобі тільки у власнім серці… Храми з чистих мрій і беззвучних поцілунків сліду стіп твоїх на землі.
…і думав-я про неї день і ніч… і думав я про неї ніч і день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутній момент.
Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.
Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи може Вій, страшна потвора, дивна і дика?
Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.
Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.
В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум'я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…
– Новаллісе, – тихо сказала вона.
Мене ніхто й ніколи так не називав, але мені здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вічно буде моїм іменням.
– Новаллісе… Коли ти слухаєш музику, або є такі книги, як музика… Так от коли прозвучав останній акорд чи перевернулася остання сторінка, чи не почував ти, що це не кінець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного місця колеса, – а колесо безконечне?
– Так, Біла, – відповів я.