Потворний хлопчик
Шрифт:
Назавтра він прийшов точно на призначену годину, усміхнений і ґречний. Вона поміняла свій одяг няні на сукню. Доволі, будьте певні, традиційного крою, але вона вже роками не відчувала себе так жіночно.
Із статечною церемонією він зробив їй комплімент, і вона прийняла його з такою ж церемонною тактовністю. Бездоганна прелюдія, подумала вона. А потім думка сягнула далі: прелюдія до чого?
Цю думку вона відкинула, поспішивши попрощатися з Тіммі й запевнивши його, що незабаром повернеться. Перевірила, чи знає він, що і де лежить
Госкінз повів її в нове крило, куди вона ще ніколи не заходила. Там усе ще відчувався запах новобудови, а далекі приглушені звуки свідчили, що крило добудовують далі.
— Тварини, рослини й мінерали, — повторив Госкінз свої вчорашні слова. — Тварини отам, це наші найефектніші експонати.
Приміщення було поділене на багато кімнатчин, кожна з них — окрема бульбашка «Стасіса». Госкінз підвів міс Феллоуз до однієї з кімнатчин, і вона заглянула всередину. Те, що вона побачила, спочатку здалося їй лускатим, хвостатим курчам. Перебираючи двома тоненькими ніжками, воно бігало від стіни до стіни, а його витончена, схожа на пташину голівка, увінчана кістяним кілем, схожим на півнячий гребінь, позиркувала на всі боки. Лапки на маленьких передніх кінцівках безупинно згиналися і розгиналися.
— Це наш динозавр, — сказав Госкінз. — Він у нас уже кілька місяців. Ще не знаю, коли ми зможемо відпустити його.
— Динозавр?
— Ви сподівалися побачити велетня?
— Хтось, може, й сподівався б, — у неї на щоках з’явилися ямочки. — Я знаю, що деякі з них малі.
— Повірте, ми хотіли тільки малого. Загалом його досліджують, але тепер, здається, у дослідників вікно. Вони відкрили кілька цікавих явищ. Наприклад, він не зовсім холоднокровна тварина. У нього є недосконалий механізм, щоб підтримувати внутрішню температуру вищу, ніж у навколишньому середовищі. На жаль, це самець. Відтоді як ми перемістили його, ми постійно намагаємося зафіксувати ще самицю, однак поки що марно.
— Чому самицю?
— Для того, — він глузливо подивився на неї, — щоб мати престижний шанс розжитися заплідненими яйцями та динозаврятами.
— Ах, звичайно ж.
Він повів її у секцію трилобітів.
— Це професор Дуейн з Вашінгтонського університету, — сказав він. — Хімік-ядерник. Як я пригадую, він міряє ізотопне співвідношення кисню у воді.
— Навіщо?
— Це первісна вода, віком принаймні півмільярда років. Співвідношення ізотопів свідчить про температуру океану за тих часів. Дуейн якраз трилобітами не цікавиться, проте інші здебільшого займаються розтинами. Їм поталанило, бо вони приносять із собою лише скальпелі та мікроскопи. А Дуейнові щоразу перед експериментами доводиться встановлювати мас-спектрограф.
— Чому так? Хіба він не може…
— Ні, не може. Він нічого не може винести з приміщення, і нічим тут не зарадиш.
Там були також взірці первісної флори та уламки гірських порід. Тобто рослини й мінерали. І кожен взірець мав свого дослідника. Все схоже було на музей, музей воскреслих експонатів, який став дуже активним дослідницьким центром.
— І вам доводиться всім цим керувати, докторе Госкінз!
— Лише побічно, міс Феллоуз. У мене, дякувати богові,
Його урвало якесь сум’яття біля однієї з відлеглих кабін. Чийсь роздратований дискант уривався на крик. Госкінз нахмурився, квапливо пробурмотів: «Вибачте!» — і поспішив туди.
Міс Феллоуз якомога швидше, хоч і не бігцем, подалася за ним.
Розчервонілий літній чоловік з рідкуватою борідкою говорив:
— Я повинен довести до кінця життєво важливі аспекти мого дослідження. Вам це не зрозуміло?
Технік з вишитою монограмою «СІ» («Стасіс Інк.») на лабораторній спецівці доповів:
— Докторе Госкінз, з самого початку з професором Адемевським було домовлено, що експонат може перебувати тут лише два тижні.
— Тоді я не міг знати, скільки часу піде на дослідження. Я не пророк, — гарячково доводив Адемевський.
— Ви розумієте, професоре, — сказав доктор Госкінз, — у нас обмежена площа, ми змушені дбати про оборот зразків. Цей уламок халкопіриту повинен повернутися на своє місце. Інші люди чекають на своє замовлення.
— Тоді чому не дозволяють забрати його з собою? Дайте мені винести.
— Ви ж знаєте — виносити заборонено.
— Шматок халкопіриту? Мізерний п’ятикілограмовий шматок? Чому?
— Ми не можемо дозволити собі витрат енергії, — безцеремонно відповів Госкінз. — Вам це відомо.
— Докторе Госкінз, — втрутився технік, — річ у тім, що він усупереч правилам намагався винести мінерал, а я, не знаючи, що професор всередині, ледь не проколов «Стасіс».
Запала коротка пауза, відтак доктор Госкінз з холодною офіційністю звернувся до дослідника:
— Це справді так, професоре?
Професор Адемевський кашлянув.
— Я не вбачав жодної шкоди…
Госкінз узявся за ручку на линві, що на відстані простягнутої руки висіла зовні кабіни із злощасною породою. Він потяг за ручку.
Міс Феллоуз, яка через віконечко розглядала зовсім непоказний шмат породи, що викликав такий диспут, перехопило подих, коли на її очах за породою тільки блиснуло.
У кімнатці мовби нічого й не було.
— Професоре, — звернувся Госкінз, — ваш дозвіл на проведення досліджень у «Стасісі» буде скасовано без права поновлення. Мені дуже шкода.
— Але ж постривайте…
— Мені дуже шкода. Ви порушили одне з найсуворіших правил.
— Я поскаржуся в Міжнародну Асоціацію…
— Можете скаржитися. Переконаєтеся, що в таких, як цей, випадках сперечатися зі мною безнадійно.
Глухий до професорових протестів, Госкінз демонстративно відвернувся і (все ще блідий спересердя) запропонував міс Феллоуз:
— Ви не відмовитеся зі мною пообідати, міс Феллоуз?
У кафетерії Госкінз завів її до маленької ніші для адміністрації. З природною невимушеністю він вітався з присутніми й відрекомендовував їм міс Феллоуз, а сама вона почувалася до сліз ніяково.