Право на риск
Шрифт:
Але наступного ранку він примчав до мене з палаючими очима і заявив, що “яйце” треба негайно дослідити з допомогою нейтронного інтроскопа. Мовляв, його “жива” природа доведена повністю. Мовляв, про це свідчить “крутильний момент”.
Якщо ви ще не вивчали теоретичної механіки, я поясню вам, у чому справа. Крутніть варене куряче яйце — воно обертатиметься дуже довго, а сире — загальмовується враз, бо всередині в ньому — рідина з великим коефіцієнтом внутрішнього тертя. Отак і з “яйцем” меркуріанським: розрахунки показали, що воно загальмовується швидше аніж слід; виходило, що в ньому є своєрідна “шкаралупа” і “нутрощі”. Розбіжність — якісь частки
І знову, не знаю, як сталося, але доводив ці твердження вже не Мезон, а я. Він слухав дуже уважно, підтакував, а на закінчення поздоровив мене з величезним відкриттям і подарував справді унікальну марку — “бригантину” 1959 року!
Як бачите, я абсолютно щирий у своїй сповіді. Ота “бригантина” теж була хабарем, — гром. Книш Д. М. скотився навіть до таких негідних засобів! — і мене виправдує хіба те, що я завжди був непоправним ідеалістом, нездатним приписати людині підступних намірів. Але ж злочин лишається злочином. Того вечора ми з гром. Книшем Д. М. нишком винесли з Меркуріанського залу експонат, зареєстрований як № М-2437/бц-1981, і вранці дослідили його з допомогою нейтронного інтроскопа.
Так, перші ж знімки показали, що я мав рацію: “меркуріанське яйце” було неоднорідне за своєю структурою. Під дуже твердою “шкаралупою” завтовшки 8 міліметрів залягав шар пружної шпаруватої речовини, а в центрі еліпсоїда містилося якесь кулясте тіло з кристалічною структурою. Хімічний аналіз “шкаралупи” показав, що вона складається з двоокису кремнію, типу звичайного земного кварцу, проте з домішками високомолекулярних галоїд-силанів. Порушувати цілісність “шкаралупи” задля дослідження “нутрощів” ми не наважилися.
Ось на цьому й слід було б поставити крапку та віднести експонат до музею. Потім я надіслав би до Академії наук СРСР коротке повідомлення про своє відкриття, і авторитетна комісія дослідила б “феномен Бориса Ляпсуса”, який став би основою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Таке розв’язання справи було б законним і науково обгрунтованим.
Але гром. Книша Д. М. такий варіант аж ніяк не влаштовував! Він почав торочити, що в Академії наук на “повідомлення” (він так і сказав: “повідомлення в лапках”!) п’ятикласника ніхто не зверне уваги; а якщо звернуть, то доручать зробити перевірку якомусь аспірантові, і той ніякого “феномена Бориса Ляпсуса” не помітить; а якщо й помітить, то назве своїм іменем і зробить основою для власної кандидатської дисертації.
Ви бачите, якими методами впливав на мене гром. Книш Д. М., вербуючи собі спільника для здійснення злочину?! Він апелював і до логіки, і до почуття обов’язку, і до притаманного кожному майбутньому вченому прагнення пріоритету в дослідженнях!.. Звичайно, я довго опирався його намовлянням і склав зброю аж тоді, коли Мезон, так би мовити, переконливо мені “довів”, що експонату ми не завдамо шкоди в принципі.
Власне, Мезон тільки натякнув, а ідею я розвинув самостійно. Справді: експонат № М-2437/бц-1981, еліпсоїдальне тіло вагою 4 025,693 грама, ще два роки тому перебував на поверхні Меркурія в точці, де, згідно з повідомленням кібер-розвідника, температура становила 432 °C, а “атмосфера” складалася з розріджених випарів олова при абсолютній відсутності
Не знаю, яким уже чином Мезон випросив у наставника дозвіл скористатися вакуум-термостатом шкільної лабораторії (мабуть, збрехав, як завжди!), та це й несуттєво. Головне, що ми того ж таки вечора почали наш так званий “експеримент”.
Ну, що ми могли побачити?! Що?!.. Розплавилися шматки олова в чаші термостата, перетворилися на блискуче озерце. Напівзанурене, плавало на його поверхні “яйце”. Та й усе. Збігала година по годині, проте нічого — ну нічогісінько! — не змінювалось.
Звичайно ж, нетерплячий Мезон почав сипати найнаївнішими, найбезглуздішими припущеннями: а може, мовляв, потрібний “меркуріанський птах”, аби висидіти оте “яйце”? А може, не вистачає якихось каталізаторів? А може, ми не повністю відтворили умови тієї зони Меркурія?.. Мовляв, ми не зважили на те, що там діє надзвичайно активне ультрафіолетове випромінювання Сонця.
Буду об’єктивний: хоч Мезонові й бракує глибоких, ґрунтовних знань, але саме через хаотичність свого мислення він часом цілком випадково висловлює думку, варту уваги. Ну, а мені досить натяку, щоб одразу ж проаналізувати бодай найполохливіше припущення, науково обгрунтувати його і перетворити на гіпотезу, а пізніше й на теорію.
Так і цього разу. Я негайно зробив необхідні обчислення і доручив Мезонові випросити для дослідження вогнестійкий випромінювач ультрафіолетових променів високої потужності. Слід віддати йому належне: завдання він виконав успішно.
Проте не допоміг і ультрафіолет. Тільки й того, що “яйце” на поверхні розтопленого олова відтепер фосфоресціювало блакитно-зеленим сяйвом, а ми дивилися на нього крізь кварцовий ілюмінатор і тамували подих, чекаючи на чудо.
Чуда не було. А дні минали. На щастя, ми розпочали свій експеримент напередодні канікул, отже, нам ніхто не заважав. Але я вже почав непокоїтися: батько сказав, що не пізніше першого вересня почнеться реконструкція Меркуріанського залу-експозицію поповнять предметами, які щойно привезла Третя експедиція. Звичайно ж, відсутність експоната № М-2437/бц-1981 буде помічено враз. Що робити?
Мабуть, найрозумніше було б припинити нашу витівку та й покласти експонат на місце. Проте Мезон затявся: мовляв, хто ж забирає з інкубатора яйце передчасно? Мовляв, коли вже почали “висиджувати” отого “меркуріанського птаха”, то треба довести справу до кінця, бо інакше “зародок” загине. А коли я питав його, скільки ж можна чекати, він відповідав, що не більш як меркуріанський рік — тобто 88 земних діб.
Як не дивно, але він мав рацію. Трагічний фінал нашої злощасної акції настав учора, 29 серпня 1982 року, о 17.35 за московським часом. Ні, я не можу писати про це спокійно, мені треба відпочити.
Отже, продовжую. Вчора ще зранку в мене було тривожно на серці. Я заявив Мезонові, що всі терміни збігли, отож досить гратися в учених. Він удав, що не чує, а коли я хотів вимкнути термостат — брутально відштовхнув мене від пульта і заявив, що наб’є мені пику в разі повторення такої спроби. Мені довелося скоритися.
Півдня ми просиділи, втупивши погляд в ілюмінатор термостата, надуті, немов сичі. Признаюся щиро: я був роздратований вкрай, отож кінець кінцем і заходився підшпигувати Мезона каверзними запитаннями. Мовляв, навіщо отим “меркуріанським птахам” крила, якщо там немає повітря?