Право на риск
Шрифт:
Так-так, сам винен! Захопився космічною тематикою, повсякчасно мандрував на інші планети, забуваючи, що на грішній Землі ще ой як багато нерозв’язаних пекучих проблем… От і домандрувався!
“Еге ж, — продовжував Письменник свої сумні роздуми, — якби я написав цей роман навіть рік тому, то зараз силою уяви оживив би свого найголовнішого персонажа і запитав би в нього рецепт справжнього Еліксиру життя!”
Не треба думати, що Письменник просто марив, маючи температуру 40,2°. Ні, він справді володів чудесною здатністю матеріалізувати своїх героїв, і особливо це вдавалося йому уві сні, коли, згідно з ученням академіка
Але так ішлося раніше. А зараз — нема де правди діти! — завагався наш Письменник. І зрозуміти його можна: ще й нині, в епоху торжества кібернетики, письменниками, — навіть письменниками-фантастами, — стають головним чином не байдужі електронно-обчислювальні машини, а живі люди, яким дуже не хочеться передчасно помирати.
Так було і з нашим Письменником. Звісно, він розумів, що нелегальне використання інформації з Майбутнього трактуватимуть, у кращому разі, як службовий злочин.
А в гіршому — скажуть просто: “Крадіжка!” Однак при потребі завжди можна підшукати теоретичне підґрунтя для першого-ліпшого вчинку, отож і Письменник схопився за рятівну думку:
“А чому, власне, крадіжка?! Я взяв би той рецепт наборг, щоб мати можливість створити свій найдосконаліший роман. Написав би, та й помер собі спокійно”.
Міркування видалися цілком логічними і навіть юридично обгрунтованими: справді, якщо він помре, то й роман “Еліксир життя” не буде написано, а щоб написати, потрібно прожити ще бодай років зо три…
Письменник розплющив очі, тьмяним поглядом обвів палату. Вона була повна розворушеної темряви і лункої тиші. Сухотним жаром віяло від невидимих стін, стелі та підлоги. Пронизливо пахло пролісками. І не ворухнеться ніщо ніде, не проступає жоден людський силует, бо нікого матеріалізувати, — ще не написано роман “Еліксир життя”, не створено образу того натхненного вченого, який мав би винайти чудодійний засіб проти смертельної хвороби…
Отут-то Письменникові й сипонуло морозом по спині: то невже й справді порятунку немає?!
— А стривай-но стривай… — мимрив він гарячково. — Я зараз матеріалізую якогось із тих персонажів, що вже живуть на сторінках моїх книг. Невже я за двадцять п’ять років напруженої праці не створив жодного героя, який був би здатний допомогти мені в цей найскрутніший для мене час?!
Письменник напружив свою волю так, що аж голова обертом пішла, затамував подих…
…І раптом дзвінко луснула тиша, спалахнуло нестерпно сліпуче світло, залунала кришталева музика електронного органа, а посеред палати з’явився… Бог!
Не треба посміхатися так скептично, друзі! Наш Письменник був переконаним атеїстом і навіть перед смертю бога не кликав. Але ж
Це був саме такий Бог, яким його змалював Письменник: з алюмінієвим німбом над рожевою блискучою лисиною, бородатий, вдягнений у білу хламиду з віскозного шовку, з транзисторним приймачем “Селга” через плече і босий. Він грізно насупив кошлаті брови і сказав гучним басом:
— Ти кликав мене, раб божий?.. Я прийшов!
Письменник мимохіть посміхнувся:
— Кинь викаблучуватися, старий!.. Сідай-но краще на ліжко, побалакаємо… Справді: чого приплентався? Не спиться ночами?
— Не треба принижувати гідність персонажів! — ображено шморгнув носом Бог. — Адже сам написав, що я — всемогутній!
— Ну, не гнівайся. Сідай.
Бог ще потупцював на місці, потім витер носа полою хламиди й обережненько сів край ліжка.
— Нежить? — співчутливо запитав Письменник.
— Ага! — зітхнув Бог. — Протяг у нас в раю скажений… Так ото я сьогодні ввечері хильнув кварту оковитої з кальцексом і тільки-но вмостився спати, аж раптом прибігає архангел Гавриїл. Мовляв, перехоплено вашу радіограму… Мовляв, наш рідний Автор просить допомоги… Ну, от я і почимчикував до тебе…
З теплою посмішкою дивився Письменник на свого Бога. Отакий — наївний і щиросердний — хай собі живе в малюнках Жана Еффеля та в мультфільмах для малят. Аби не той — жорстокий і кровожерний, якого вигадали на страх людям!
— Ну, а коли б ти справді став всемогутнім, що ти міг би дати мені зараз? — зацікавлено спитав Письменник.
— Що?.. — Бог замислився, почухав бороду. — Ну… райські квартирні умови… Посаду мого персонального консультанта з питань літератури… Особисту секретарку-ангелятко…
— А книжкове видавництво буде?
— Заснуємо! — гордовито сказав Бог. — Пиши хоч по роману щодня, всі видамо! У нас ліміту на папір нема.
— А про що ж писати? — засміявся Письменник. — Адже конфліктів у раю не буває?
— Та які ж у нас можуть бути конфлікти?! — аж образився Бог. — До нас потрапляють тільки рожеві-прерожеві. Безгрішні!
— Але ж я — багатогрішний!
— З кожного правила є виняток! — хитро підморгнув Бог. — Погоджуйся!.. Житимеш — як у бога за пазухою!.. І може… той… трошки інакше перепишеш декорації раю, щоб не було таких протягів, га?
— Ні, старий, — сумно зітхнув Письменник. — Не хочу я вічного блаженства в середовищі рожевих та безгрішних; з нудьги здохну… Паняй, друже, додому, та пробач за турботи.
— Ну, то як знаєш, як знаєш… — Бог знітився, попрямував до дверей. Затримався біля тумбочки, взяв у руки пляшечку з таблетками тетрацикліну. Запитав невпевнено: — Проти грипу — діють?
— Та бери, бери! — втомлено махнув рукою Письменник. Він уже гнівався на самого себе, що витратив стільки дорогоцінного часу на пусті теревені: адже ось-ось надійде Смерть, і тоді вже порятунку не буде.
Але стривай: лунають чиїсь чавунні кроки!.. Все ближче, ближче… Повільно відчиняються двері палати… Може, це і є Вона?