Предок
Шрифт:
Грицько слухав тих оповідань, і в його не прокидався попередній скептицизм, коли закидав він брехню тим всім оповіданням за по-/дільську волю. Людина все вірить тому, чого собі бажає.
Вернувшись додому, Грицько почав опові-
дати те все жінці. Та прийняла те все зовсім неприхильно й знову вилаяла його волоцюгою.
— Як будемо сидіти, то щось придбаємо, менше б ходив до шинку, то було б краще. Верзуть не зна що, а ти слухаєш. Адже ж і сюди йшли — сподівалися волі, а показалося, що така сама, як і деінде; таке
Це були власні майже слова Грицька, але тепер вони не зробили на нього найменшого враження й не переконали його й трошки. Грицько не був ледащом, як признавала за ним жінка; він міг працювати дуже багато, коли та праця вела просто до його мети — добробуту. Але жертвувати своїми надіями й бажаннями й миритися з життям за всяку ціну — не міг він.
III
Один випадок був краплею, що переповнила міру Грицькового терпіння чи нетерпіння й переконала його в тому, що нема чого доброго чекати йому в Ставках і треба шукати вільних подільських осад.
При кінці серпня послав пан Грицька до Луцька з підводою, давши вола до пари з Грицьковим. На повороті з Луцька спіткала Грицька пригода: віл його чогось заслаб у дорозі — чи опився, чи що, тільки після цієї дороги не здався вже до роботи й, полежавши кілька днів на оборі, здох. Грицько пішов дати знати про це панові й прохав у його собі другого вола, бо цей пропав задля панської потреби, але пан на те не згодився.
— Хто ж його знає, чого він здох; може він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.
Таким чином зостався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей цих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.
Тікати й годі!
Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.
Аби пан не взяв хлібом за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.
— Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.
Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався тоді. Це було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втечу; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.
Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти далі.
Хоч як обережно він вів цю операцію, щось таки донеслося до панських вух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав не багато, бо тільки вилаяв його.
— Ти в мене не видумай тікати, бо я тобі своїх грошей не подарую, виколупаю хоч би з Волощини.
— Коли б уже скоріше зима проходила,— міркував Грицько, йдучи від нього,— а тоді виколупуй!
Зима тяглася помалу в тім жданні. Грицько вже не шукав собі роботи в пана. Вилічували дні до Різдва й по Різдву. Але Ганна була смутна: її йкось не тішила ця мандрівка.
Нарешті-таки зима пройшла: наближався піст. Великдень того року випадав пізно. Хліб кінчався — бо що трохи здалося зайвим, те продали ще перед тим. Вже наче наступала весна, все капало й текло, хоч був тільки кінець лютого.
Грицькові не терпілося, він постановив іти зараз, щоб не купувати хліба.
— Та підожди, поки зовсім не розтане; адже і хлопець слабий,— вмовляла Ганна. Дитина справді хворувала: гарячка напала й по тілу висипало червоне.
— Закутай гарненько, то й нічого йому не буде. Світ не близький, треба йти завчасу.
Тепер місяць світить, то можна й поночі йти.
Ганні й самій вже хотілося скоріше дістатися на нове господарство. Коли йти, так іти!
За тиждень до масниці Круки, відбувши панщину, щоб їх неприсутності не помітили, й виспавшися звечора, рушили опівночі. Все майно забрано було в два клунки, як і два роки тому, і клунки за той час мало що поважчали. Важче було тільки нести хлопця, що через хворобу нездужав йти сам — батько й мати несли його по черзі, крадучися пройшли вони селом і, не оглянувщись на свою оселю, почимчикували дорогою.
Ніч була не дуже холодна; розбита дорога трохи підмерзла, йти було добре. Як розвиднилося, звернули в лісок, в лощину, поснідали й спочили, розіславши мішки на снігу... День був ясний та Теплий, і ворони крякали по-весняному. Але сонце сідало дуже червоне — на вітер та мороз. Це непокоїло мандрівників. Ще більшої турботи, додавав Ганні хлопець: він хрипів і горів у гарячці. Годі було з ним дати раду.
Ще засвітло вийшли на дорогу, щоб поспіти на ніч, якби взяв Мороз. Швидко смеркалося, і що далі, то ставало холодніше. Руки поклякли, держачи клунки; мокрі ноги мерзли дуже. Піднявся вітер, пішов сніг, настала метелиця. Курява застеляла світ перед очима, .вітер наче штрикав і різав лице та руки й забирав дух. Йти було дуже тяжко; раз по раз мандрівці збочували з шляху, і тільки нерушений сніг на ріллі давав їм знати про це та направляв на дорогу.