Пролісок

Грабовський Павло Арсенович

ІІІ

Я стояв край вікна та дивився надвір: Насувала кругом завірюха; Зворушилась тайга і завила, мов звір, Дикий завід доносився уха. І почувся мені в завиванні тому Звук кайданів, проклять та погрози, Страшний свист батогів, окривавший тюрму, І зітхання, і стогін, і сльози. А із пекла того один образ сумний, Милий образ святої людини, У крові, подавав: «Час минеться страмний! Жди нехибно ясної години!»

IV

Прокидалось

усе та цвіло навкруги; Синій пролісок вився з-під снігу; Розлилася вода, пойняла береги, З гуком шумним проносило кригу. Із далеких країн повернулись пташки, Задзвеніли в пахучому гаю; Скоро в зелень рясну уберуться садки,- Не пізнати розкішного краю. Тільки серце моє крила туга німа, Не втішала квітуча природа; Тільки в серці, як перш, панувала зима, Не проходила хмура негода. Нерозважна журба по утраті весни Ясно глянуть мені не давала... А з північних снігів, з гуртової труни Закатована тінь уставала.

V

Життя стає щодалі гірше В тяжких кайданах чужини; Мені не бачити вас більше, Украйни милої лани! Не подихнуть повітрям рідним, Докупи з людом не брести, Не поділити з краєм бідним Змагань до певної мети. Не працювать під спільним стягом Там на братерньому шляху... Моїх вражінь справжнім обсягом Тайгу призначено глуху!

VI

Скрізь повіяло весною, Все новим життям цвіте... Що ж я долею земною Не вдоволений, проте? Бо вбачаю я докупи Слід мертвоти навкруги: Між живучим людом - трупи, Між друзями - вороги. Цвіту моренько пахуче Відусюди обійма; Але горе невсипуче, Як і перш, не йде з ума.

ДО М. О-В А

Прощай, мій щирий друже-брате! Бог зна, чи стрінемося ми... Нехай свій пал живий потрате Душа під тяжею тюрми, Все перениє у незгоді, До всього стане байдуже... Дарма... нехай... на самім споді Твій образ світлий збереже; Любов’ю буде пам’ятати З мого далекого кутка І сумно думкою витати В безодні темній рудника!

ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ

До вас, поети-українці, Шлю - вибачайте - дружній лист, Щоб повітати наодинці Та дяку висловить за хист. Доходять часом ваші звуки В мою далечину глуху І гоять чаром біль розпуки На самотинному шляху. Від вас одрізнений навіки, Докупи думкою живу... Прийміть же щиро братні стріки Про нашу долю світову. Бажав, бач, я сказати в листу Про рідний брак громадських благ Та притулить до того змісту Від себе декілька уваг. Не все співати нам про квіти Та любуватися Дніпром... Година - дбать про шлях освіти, Люд забезпечити добром; Спинить навколо голос стонів, Шо крають серденько притьмом, Розвіять пітьму забобонів, Впотужить голови умом; Збудить чуття самопізнання, Шаноби власної чуття, Розсунуть цілі прямування Замість товктися без пуття. Хай мертва буква вас не мане До свар, заслонюючи суть; Славетніш німці чи слов’яне - Ті

спірки краю не спасуть. З усіх усюд берімо здатки, А не зачерв’юймо в багні; Меткої жизності нестатки - Умови гибелі справжні. Народ, покинутий на злидні, Народ, плазуючий у млі, Повинен стратить риси рідні, Безслідно стертися з землі!

ПІСНЯ КАЙДАННИКІВ

(З братнього листа вийнята)

Там, де сопки [18] доокола Лютий холод міцно стис,- Ми, обтяті попівчола, У кайданах, в блиску спис,- Крізь півморок шахти душний, Не жалівши сили рук, Довбемо граніт бездушний Безвідрадним «стук!» та «стук!». Розійшлися ви маною, Мрії правди та добра! Вам доранньою труною Стала каторжна нора. Зникли чарівні омани, Стяг наш вирвано із рук... Глушимо ми в серці рани Одностайним «стук!» та «стук!». Із пустинь безлюдних всюду, Тільки хуга загуде, Гук той піде по народу, В рідні груди западе! На святе свободи діло Вишле сотні свіжих рук... Бийте ж, браття, бийте сміло, Безупинно «стук!» та «стук!».

18

– Сопками в Сибірі звуться кремінні гори без ніякої ростини (Приміт. П. Грабовського).

ВЕЧІР

Оддихнім від жару; Божий день потух; По селу отару Розігнав пастух. Холодненький морок Потяга з долин, Огорнув пригорок, І ставок, і млин. Гамір переднічний Всюди затиха: Спить трудівник вічний. Важко в сні зітха.

"Ні словечка нівідкуди..."

Ні словечка нівідкуди... Тяжко мерти вдалині, Пориватись вік між люди, В самоті кінчити дні. Мов заглухло все на світі; Пронеслись без вороття Сни любові, не пригріті Світлим променем життя. Не бажав я звить кубельця, Де б у затишку цвіли Мир та рай, куди б весельця Човник тихо принесли. Прямував я більш до труду У братерньому гурті, Щоб корисним стати люду... Не справдились думи ті!

"Я не співець чудовної природи..."

Я не співець чудовної природи [19] З холодною байдужістю її; Мій ум ворушать змучені народи,- Їм я віддав усі чуття мої. Серед улитих золотом просторів Я бачу люд без житнього шматка... Блакить... пташки... з-під соловйових хорів, Мов ніж, вражає стогін мужика. Нехай кругом розумний лад та втіха,- Не здужа їх мій мозок осягти: Бо скільки скрізь пекельницького лиха; Незгірш як звір братів гризуть брати. Нехай поети, до вітхнення вдатні, Співають нам на всякі голоси Про мирові куточки благодатні,- Де є страждання, там нема краси! Нехай вони на «матерньому лоні» Мук забуття вишукують дарма,- Їх не заспать: у серця відгомоні Озветься мир з турботами всіма!

19

– Це перша редакція вірша; у другій, удосконаленій редакції вірш вміщений у збірці «Кобза».- Ред.