Пролісок

Грабовський Павло Арсенович

СИРОТИ

Сердешні діти... батька взято; Смерть несподівано прийшла... Пекельний Ірод справив свято, Пир людожерності та зла. Не поборов страшної муки Борець хоробрий: все хотів Знять догори ослаблі руки, Востаннє стати на катів. Сердешні діти... вам байдуже; Ви усміхались, дивлячись, Як ваша ненька рідна туже, Слізьми безрадісно ллючись. Бо ви не знали... Діти, діти! Так

тіштесь, доки ростете... Чи довго на світ вам глядіти? Як батько, може, помрете!

НА ПАМ'ЯТЬ

Навік минули вільні годи, В далекий край припало йти; І от під тяжкий час пригоди Мені сестрою стала ти; Мов ангел, сяла предо мною, Неначе квітонька цвіла, Моєю зорею ясною, Моєю музою була! Тебе нема, а все з могили Твій образ світлий устає,- І знов душа почує сили, Замарить серденько моє.

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене. Там десь ллються рідні звуки, Боротьба за люд іде... Тута ж часом від розпуки Стигне слово молоде. Там матуся теплі сльози З горя щиро вилива... Тута ж хуга та морози,- Серце в тузі занива. Побратими любі, милі,- Скрізь розкидані вони: Спочивають у могилі Чи по тюрмах ждуть труни.

"Україна приснилась мені..."

Україна приснилась мені, Я прокинувсь ізмучений дуже; Ранній промінь гуляв по стіні, Та не легше було мені, друже! Люду мимо чимало пройшло, Радий гомін та жарти - байдуже... А на серці у мене скребло, І не легше було мені, друже! Онде гай величаво дріма, Вільна пташка так весело круже, Чорнобрива жоржину лама... Та мені не полегшало, друже!

"Гаряче душа молилась..."

Гаряче душа молилась, Лихом вражена новим; Наді мною ти схилилась, Ніби світлий херувим. І замовкло люте горе, Серце марить, ожива... Чи надовго? Де ти, зоре? Боже! Хмара виплива.

ПО МОРЮ

Чимало днів по морю, У тьмі німій, На певну зустріч горю Плив човен мій. Швиряли хвилі бурні На всі краї... Вставали думи журні Нудьги-змії. Вітчини берег милий Зникав і зник, І рвався мій безсилий, Розлучний крик. А прірва виє, кличе До бороття, Пловцеві згубу зиче Без вороття.

БОРЦЕВІ

Не

трать надій: Ти згинеш,- слід Твоїх подій Розтопить лід В серцях катів, Любов натхне Їм до братів... Вік промине; Любов же та Одним одна, Що день - свята, Що день - ясна, Переживе І всіх і все, Життя нове У мир внесе!

"Красно при долині..."

Красно при долині Квітонька цвіла, Та до кіс дівчині Мати заплела. Гордо чарівниця Вродою пиша: Чиста, як зірниця, Молода душа. Хай же сліз не баче, Сяє-розцвіта, Доки згине, наче Квітонька ота!

БЛАГАННЯ

Над усім обладу маєш,- Вчуй же стогін, прихились, Правий боже! Чи зламаєш Ти кайдани ці колись? Дай нам силу вирвать руки Із обіймів їх цупких, Зарятуй від скону-муки, Тхни огнем надій палких! Розірви на небі хмари, Тьму згромаджену розвій, Щоб загибли людські чвари, Вчувши голос дужий твій!

КРАЩЕ

Тяжко в неволі нудитись; Молодість... де вона є? Краще б у світ не родитись,- Стільки він мук завдає! Сестроньки, браття - в могилі, Вороги ж люті - живі... Як не затоплять їх хвилі Вилитих сліз та крові? Терпіть, а має справдитись Божий святий заповіт... Добре у світ не родитись, Краще - побачити світ!

ДО БАНДУРИ

Не голосна ти, вбога бандуро, Подруго люба тюрми! Люди освітні вчують похмуро,- Їх не привернемо ми. Прості... чи дійде ж слово любові, Чи їх прихилять пісні? Супроти моря поту та крові Що наші співи сумні? Де вже бездольцям тим відрізняти Ворог ти клятий чи друг... Треба б поперед нам обійняти Ціну народних послуг!

"Нудьга без краю, серце гасне..."

Нудьга без краю, серце гасне; Сном перекинулась весна,- Її не знав я... літо красне В тюрмі за нею промина. Заліза вічні наді мною... Гнітить мертвота... сум та сум... Вагуча пітьма пеленою Щораз ляга на скутий ум. Та все любов’ю б’ються груди; Бажав би віки працювать, До миру кличучи, щоб люди Людей спішили розкувать!