Шрифт:
Художнє оформлення І. А. БУГОСЛАВСЬКОЇ
Перекладено за виданням: Chandler R. Tarwell, my Lavely — Moscow. Raduga Publishers, 1983.
Розділ 1
Це
Мене привела сюди одна, дрібна справа. Жінка Димитріоса була згодна витратити певну суму грошей, аби повернути чоловіка додому. Але я його досі ще не розшукав, і місіс Алейдіс так і не заплатила ні цента.
Стояв теплий день — один з останніх днів березня. Я стовбичив біля перукарні, розглядаючи неонову вивіску двоповерхового кафе під назвою «Флоріан». Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув.
Стрункі мовчазні негри проходили вулицею, скоса позираючи в його бік. На цього паруб'ягу варто було подивитися. Ворсистий фетровий капелюх, сірий, спортивного крою піджак з білими гудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу, коричнева сорочка, яскраво-жовта краватка, гофровані сірі шкарпетки, черевики з крокодилячої шкіри, з білими візерунками на носках. З нагрудної кишеньки стирчала хусточка — також яскраво-жовта, як і краватка. Навіть на Центральній авеню, де люди вдягаються аж ніяк не скромніше, ніж будь-де у світі, він виглядав, мов тарантул на білосніжному торті.
Обличчя бліде й неголене. Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.
Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе. Аби не його вайлуватість і яскраве вбрання, я б не сумнівався, що він має намір пограбувати кафе. Але ж не в такому одязі.
Двері мало не злетіли із завісів. Не встигли вони завмерти, як знову із силою розчахнулися. Якесь людське тіло перелетіло через тротуар і гепнулося між двома машинами, що проїжджали вулицею. Чоловік рачкував на асфальті, жалібно скиглив, як загнане у куток цуценя. Повільно звівся на ноги, насунув капелюха і подибав на тротуар. Це був худорлявий вузькоплечий, темношкірий хлопець, з прилизаним чорним волоссям, у ліловому костюмі з гвоздикою у петельці. Він трохи
Запала тиша. Її порушив гуркіт моторів, машини знову рушили вулицею. Я підійшов до дверей і зупинився. Тепер двері були нерухомі, не вагаючись, бо те, що сталося, мене не обходило, я відчинив їх і зазирнув усередину. З темряви виринула долоня, на якій я міг би зручно вмоститися, і схопила моє плече. Потім втягла за двері і недбало поставила на сходинку. Переді мною майнуло обличчя, яке я щойно бачив. Глибокий, м'який голос тихо мовив:
— Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.
Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.
— До мене сунувся якийсь чорнопикий, — сказав він. — Я його турнув. Ти бачив?
Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.
— Це негритянське кафе, — сказав я, потираючи плече. — На що ти сподівався?
— Не кажи так, друже, — м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду. — Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.
І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.
— Так, — сказав він, — маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?
Я ствердно кивнув головою.
Він підняв мене ще на дві сходинки. Я вирвався і спробував ухилитися. Пістолета у мене не було. Для розшуку Димитріоса Алейдіса він мені й не потрібен був. Навіть аби він був зі мною, то цей здоровань все одно б забрав його.
— Піднімайся й сам подивись, — кинув я, намагаючись голосом не виказувати болю.
Він якось зречено подивився на мене своїми сірими очима.
— У мене чудовий настрій, — сумно мовив він. — І я не хочу, щоб хтось псував його. Краще ходімо разом і пропустимо по кілька чарок.
— Тебе ніхто не обслуговуватиме. Це кафе не для білих.
— Я не бачив Вельму вісім років, — сумно повторив він. — Вісім довгих років, як я попрощався з нею. Шість довгих років я не мав жодного листа від неї. Їй доведеться це пояснити. Вона тут працювала. Ходімо нагору, га?
— Гаразд, — простогнав я. — Краще я йтиму сам. Я здоровий, дорослий, сам умиваюсь й таке інше. Облиш, не тягни мене.
— Маленька Вельма колись працювала тут, — м'яко промовив він, зовсім не слухаючи мене.
Ми рушили сходами. Він дав мені змогу йти самому. Плече моє нило. Потилиця упріла.
Розділ 2
Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни — бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів — чоловіків та жінок.