Рими

XLI

Ти — гураґан, а я — висока вежа, Яка тобі утворює заслін. Мусиш розбитись чи мене звалити!.. Вихід — один! Ти — океан, а я — урвиста скеля, Що хитавицю стереже глибин. Мусиш розпастись чи мене зітнути!.. Вихід — один! Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш, А я готую ворогам загин. Вузька стежина, зудар — неминучий… Вихід-один!

XLII

Коли мені розповіли, відчув

я Холод ножа, що тіло розрива; Зіпершись на стіну, я втратив тяму, Й запаморочилася голова. На дух мій впала темрява; від люті Душа зробилась наче нежива… Тоді я зрозумів того, хто плаче, І зрозумів того, хто убива! Промчала хмара болю… і в зажурі Я ледь пробелькотів якісь слова… Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний… За милість я подякував!.. Овва.

XLIII

На край свого неприбраного ліжка Я сів, свічу відсунувши сяйну; Німий, хмурний, і погляд непорушний Втопив я у стіну. Скільки минуло часу? Я не знаю: Коли мене пустив п’янливий біль, На світ благословилося, і сонце Сміялося зусіль. Не відаю, про що в жахні години Я міркував і що тоді було; Пригадую лише прокльони, сльози І як нараз постаріло чоло.

XLIV

Неначе відкриту книжку В зіницях бачу жіночих. Навіщо твій сміх оманний, Якщо кажуть правду очі? Заплач! Почуття малого Свого не цурайсь, одначе. Заплач! Нас ніхто не видить. Глянь: я чоловік… — і плачу!

XLV

Всередині непевного склепіння, Де час позначив камінь багрецем, Ґотичний герб зобразив будівничий Упевненим різцем. До гребеня гранітного шолома Тягнувся плющ, і вився навманці, І кидав тінь на щит, де було серце, Затиснуте в руці. Уздрівши це, на тихому майдані Спинились ми нараз. «Ось вірний знак, — промовила до мене, — Що шал мій не загас». Ай! Правду щиру мовила напевне, Зізналася сама, Що серце в неї у руці… десь-інде… У грудях — ні, нема.

XLVI

У сутінках поранила таємно Мене цілунком — зради був то знак. Мою руками шию охопила, А ззаду в серце увійшов тесак. Чому ж вона — усміхнена, щаслива — Продовжує прогулянку свою? Тому що не струмує кров із рани… Бо я, вже мертвий, на ногах стою!

XLVII

У прірвах неба і землі бездонних Був я, і ті глибини Побачив до кінця на власні очі Та розумом неспинним. Коли ж дістався до безодні серця І зазирнув видюще, Злякалися мої душа та очі: Така була глибока і чорнюща!

XLVIII

Так, наче крицю з рани витягають, Я вирвав із мого єства любов, Хоча мені здалося: в такий спосіб Я

і життя зборов. У капищі — кутку душі моєї Свого божка я скинув з олтаря, І світло віри, що у ній палало, Загасло в порожнечі, мов зоря. Але, щоби мою здолати звагу, Навідує те видиво мене… Коли ж я зможу сном таким заснути, Який всі інші прожене?!

XLIX

Подеколи стрічаюся я з нею — Випадком, не для втіх; Вона, йдучи, сміється, я питаю: — Звідкіль у тебе сміх? А потім я всміхаюся до неї — То біль мій так сія, Й гадаю: — Чи не так вона радіє, Як і радію я?!

L

Наче дикун — він грубою рукою Теше боввана, щоби з темноти Молитися до нього на колінах, — Вчинили я і ти. Із вигадки смішної наших мізків Відливши форми для своїх заков Ми на вівтар поставили боввана, І дар йому — наша любов.

LI

З мого життя — його лишилось мало — Віддав би залюбки найкращі роки, Аби дізнатися, що ти Казала про мене юрбі. Віддав би й потойбічність на поталу, Якщо мені там утривалять строки, Щоб знати: моя скорбота Передалася тобі.

LII

Гігантські хвилі, що мчите шалено До берегів у гуркоті прибою! Огорнутого в саван білопінний, Несіть мене з собою! Пориви бурі, що з дерев довжезних Зриваєте зів’яле листя з воєм! Закрученого у небеснім вирі, Несіть мене з собою! Борвійні хмари, спалахи вогненні Лямують ваші обриси; імлою Підхопленого й мороком туманним, Несіть мене з собою! Несіть мене туди, де маячіння Всі спогади зітре моєї долі… Благаю!.. Залишитися боюся Один із власним болем!

LIII

Прилинуть знову ластівки темнаві На твій балкон, до схову гнізд старих, І знов крилом торкатимуться вікон У пустощах своїх; Але отих, що з висоти зорили Твою красу і мій щасливий сміх, Отих, що пам’ятали наші ймення… Не дочекатись тих! І знову козолист зав’ється густо, По стінах добираючись до стріх, А квіти з чарівними пелюстками Розкриють щедро їх; Але оті росинки, що тремтіли І падали, мов сльози з вій журних, А ми на них дивилися обоє… Забути слід про них! Хтось у тобі жагучими словами Іще розпалить прагнення до втіх, І серце, пробудившись, знайде місце Для почуттів нових; Але німий, схилившись на коліна, Спокутуючи наче смертний гріх, Зізнаюся: той шал, що спопеляв нас, Безповоротно стих!