Серафима
Шрифт:
– Поїхали, подруго.
І жовте таксі рушило уздовж пінявої смуги моря, туди далі, де школа, і це нічого нового їй не говорило: яблуневий садок, хлопці, які лапошать на перервах. Світ, куди тягнулися її думки, зараз лягав ліворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим світлом, бажаннями і щастям. Вона стиснула губи і тупо дивилася на прищаву потилицю водія.
– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету і почекала, коли Атас підкурить.
– Добре, – сказав він і запхав руки в кишені своєї шкірянки.
Авто звернуло ліворуч, у зарості кущів і скупчення сірих коробок гаражів.
10
Вона вирішила відразу: вони їдуть
Потім вона знову дивиться на нього і бачить лише вилицю, каре око, байдуже і хитре. Голі стегна Насті неуміло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерігає, тоді підходить до телевізора, вмикає і по-турецькому сідає. Яскраві велетенські тигри мандрують між стін будинків, красуні п’ють коктейлі, красені в дорогих костюмах – це про неї, саме так вона хоче жити. А тому не чує Насті, яка намагається імітувати любовні крики – точно тобі макака. Все це відходить під мерехтінням екрана. Вона знає, що ця підвальна убога комірчина зовсім як дві краплі води подібна до кімнати, у якій вона народилася й росла до цього часу. У неї був план, і він, цей план, малювався дедалі чіткіше, укарбовуючись у підкірку її мозку.
Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралітичка. Серафима пирснула, відвернулася і запрацювала швидше пультом. Тільки тоді до неї дійшло, що перший свій раунд вона програла. Нарешті вона почула звук, з яким щось падає на підлогу. Вона його знала, і навіть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. І почула голос Атаса, від якого у неї похолола спина. Серафима розуміла, що кличуть її, саме її, але здавалося, що шматок неба у вікні її кличе, кличуть стіни, і все вологе повітря навалилося і спливає по ній холодним потом. Але несподівано голос пропав, як пропадають усі звуки, коли полудень зникає за великими сірими стінами дощу чи губиться під матіоловими мітлами вечора, коли не стає нічого – і можливого, і неможливого. Так було. Велика яскрава квітка – оператор так її і подав – велика квітка пробивалася крізь ґрунт, повзла догори, нарешті виструнчилася і захилиталася на вітрові. І більше Серафима нічого не чула й не бачила. Голос ведучого розповідав про квітку – красиву й отруйну. І дівчина жадібно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто її притиснув за карк і отак тримав. Нарешті перед її обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.
– Мала, ти що оглухла? Твоя черга, – сказав він.
Дівчина повільно поклала пульт на підлогу. Зовсім повільно, наче ламаючи невидимі перешкоди, глянула своїми очиськами у вічі Атасу. Інтуїтивно Атас подався назад, тримаючи її за плече.
– Атас, у вас з Настькою любов? – спитала вона.
– Ти чьо, мала? – Атас засміявся низьким голосом, з прихрипами у горлі.
– Да, любов! Любов! – заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.
– Тоді я візьму оце, – Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобільника із задньої кишені Атаса. Він спробував її упіймати, але вона викрутилася.
– Змія, – прошипів крізь зуби Атас, а потім розсміявся своїм перепадистим сміхом. – Тоді роздягайся.
– Ні. Тільки в рот. Або в зад, – спокійно сказала Серафима, розглядаючи мобільник.
Атас
– Вставай, мала. Нічого не буде. Віддай мобло і чеши на своїх ходулях звідси.
Вона так і зробила. Коли вона йшла під білим нервом прибою на своїх худих високих ногах, її похитувало чи то від вітру, чи від утоми. У роті було сухо, язик вишукував слину, і їй до нестямного хотілося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. І вона повторювала чарівне ім’я квітки, раз у раз ковтаючи закінчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висіли світлячки. І зорі. Вона повторювала: «Аконіт».
11
Їй п’ятнадцять. Вона неймовірно приваблива й навіть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колір. Того ж кольору шкіра у бармена з обличчям старого мопса. Він притягнув якусь болячку з В’єтнаму, і у нього не було грошей її вилікувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тікав до могили. Ніхто на це не зважав. Ряд високих стільців прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республіканського значення. Роздовбана, наче гріх старої проститутки. Саме на тій трасі промишляв Атас.
Атас – людина-передбачення. Він з паскудної родини. Відсидів два строки – один по малолітству за крадіжку, другий – за пограбування. У тюрязі, щоби згаяти час, виготовляв гральні карти, маючи «художню натуру». Після «відкиду» – програвся. Йому відрубали три пальці на руці, а тому він швидко перекваліфікувався на сутенера. Там і промишляв – на сірій порепаній трасі з колгоспними таратайками, підводами і дальнобійницькими фурами, що залітали сюди до СТО. Саме на СТО Костя і пригрівся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня, й аби могла молитися, то молилася б.
Крах повертає людину на її колишнє місце. Цим він і страшний: вдихнувши на повні груди фіміаму, людина очухується несподівано в смердючій клоаці, чорній дірі з мокрими щурами. Із Серафимою відбулося інше. Нею заволоділа ілюзія ймовірного.
І справді, Серафима просиділа цілу зиму, зігнувшись у три погибелі, розглядаючи газетні й журнальні вирізки, власні записи у кольоровому зошиті, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звідси, з маленької кімнатки, вона чула його ревіння. Чи то ревіла її душа? Принаймні їй так хотілося думати. Батько говорив, і вона чула: вона дорослішає. Але вона почала хворіти. А ще боліли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помічала. Несподівано для близьких її зацікавили предмети зовсім не такі, що водилися у її сім’ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барі, куди вона прийде навесні, і це докорінно змінить її життя. Але життя змінюється швидше у свідомості. Після школи, кинувши сумку, вона сідала за телевізор, тихцем перекуривши на кухні, виклацувала кримінальні історії і передачі на кшталт «У світі живої природи». Чи ще щось там. Ніхто на це не звертав уваги. Потім прийшла весна, і Серафима, перетнувши сіру стрічку траси, підійшла до бару й сіла біля входу навпочіпки.
Вона сиділа так, нікого не чекаючи: мужики, жінки виходили, і від них смерділо. Звідси було чути, як гримить море. Хтось покликав її – вона підняла голову, наче песик, і побачила Настю в новому прикиді. Вони не зустрічалися три місяці. Настя навчалася в сусідній школі, і про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пішли, пихкаючи сигаретами.
– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.
– Та нічого… Блін… Він зараз блядями тут, на трасі, торгує. Він мене покинув…