Реус від початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’їдала ревність. Він зараз ревнував її до двірника, до сусіда-професора, до навколишнього світу – болючого, красивого і недоторканого.
І він зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.
12
До цього дня, з осіннім гудроном річки, з густим повітрям, червоними вогнями, з дикою і солодкою самотністю, Серафима була наживкою. Вона це зрозуміла відразу. Думала про це, проходячи повз святкові кортежі, стоянки авто, вітрини супермаркетів і бутиків. За великим рахунком, навіть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кінці з кінцями, і кислий голод часто стояв уночі у неї над головою. Але як вона могла всидіти серед самотності, підфарбованої люттю, пропускаючи дні, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнів. Там кипіло життя, чуже життя, котре вона вже свідомо хотіла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собі між ноги…
Ішла в малиновій літній сукні. Проминула двірника – він,
як завжди, утупивсь у неї, відкривши рота, – і зупинилася перед зніченим Реусом. Майор, підкоряючись вічному закону, зняв курточку і накинув їй на плечі. Відтоді в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозуміли одне одного. Серафимі, яка потрапила до іншого зовсім світу: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вікном (Дніпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кінець, усе застигло, захололо, і вона лишиться тут гибіти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як і кожна жінка, аби вона уміла розтирати в собі цю печаль і не лишати близькому чоловіку, то зізналася б собі та іншим, щ'o шукала й чого їй було треба. Проте вона розуміла, що лише просунулася на крок уперед. Її цікавив цей вайлуватий чоловік з надірваним вухом. З ним Серафима почувалася спокійно, і люта затятість тікала кудись, лишаючи по собі випалену пустку, відсунулася кудись у линялий осінній горизонт.