Син
Шрифт:
– Згода. Тоді я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоїх коників! Сьогодні вночі, коли лежатимеш у ліжку, раджу тобі гарненько роздивитись, як підвішений світильник на стелі у твоїй камері. Засвоїв?
Хлопець підвів голову і подивився помічникові начальника в’язниці просто в очі. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцімто очі – це дзеркало душі: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитні очі пацанів, на яких тавра ніде було ставити. До того ж, вислів безглуздий. «Дзеркало душі». За логікою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо відображення
– Там примари, ось чому.
Пальцями кольору деревного вугілля Ларс Їлберґ підніс до губ тоненьку самокрутку і скоса поглянув на поліцейську пару, що стовбичила над ним.
Симон і Карі витратили три години на пошуки Їлберґа, доки нарешті надибали його під мостом Ґрюнер. Вони почали свої пошуки в Центрі Іла, де ніхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярні «Бимісйонен» на Скіппергата, на Платі коло Центрального залізничного вокзалу Осло, де й досі велася торгівля наркотиками, і, нарешті, зазирнули в хостел Армії спасіння на Уртегата, де й отримали інформацію, що привела їх у напрямку річки до Ельґен, монумента, що позначає розділову лінію між «спідом» [11] і героїном.
11
«Спід» (від англ. speed – «швидкість») – наркотик з групи стимуляторів (амфетамін або метамфетамін).
Дорогою Карі пояснила Симону, що албанці та північноафриканці наразі тримають у своїх руках продаж амфетаміну та метамфетаміну вздовж річки на південь від Ельґен і вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалійці стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу і натягнувши на очі каптури від призахідного сонця. На фотографію, що показала їм Карі, один з них ствердно кивнув, показав на північ у бік героїнової країни і, підморгнувши, запитав, чи не придасться їм грамулька кристалів у дорогу. Сміх сомалійців проводжав Симона і Карі, доки вони пленталися стежкою в бік мосту Ґрюнер.
– То ти не хочеш залишатися в Центрі Іла через те, що тобі здається, ніби там привиди? – перепитав Симон.
– Чувак, нічого мені не здається. Я знаю, що вони там є. Ніхто не зможе заснути в кімнаті, де вже хтось є: ти відчуваєш їхню присутність, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночі, нікого явно поряд немає, а я при цьому відчуваю, як хтось дихає мені в обличчя. І це не тільки в моїй кімнаті коїться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.
Їлберґ із сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скінчилась.
– Тому ти вважаєш за ліпше спати просто неба? – поцікавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.
– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторі. Почуваюсь, наче у вовчій ямі. А тутечки… – Їлберґ показав на своє лігво з газет і пошарпаний спальний мішок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона відпочинку. Правильно я кажу?
Він показав на міст у себе над головою.
– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ
Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.
– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.
Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.
– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.
– Нічого я про це не знаю.
Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.
– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.
– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…
– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?
– Ні.
– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?
– Але ж я не…
– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.
Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.
– Чого вам треба?
Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.
– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.
– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.
– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?
– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…
Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.
– Підводься! Підеш з нами.
– Стривай!
Симон відпустив його плече.
Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.
– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…
– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.
Їлберґ невпевнено похитав головою.
– Ларсе, кажи!
– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумієте, про що я? Їх було двоє, і один тримав капелана, а інший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив білки капеланових очей. До речі, видно було самі тільки білки. Так, наче очі геть закотилися під лоба, розумієте, про що я? Але він сам не зронив ні звуку. Начебто знав, що все одно немає сенсу. Тоді той другий крутнув йому голову назад, як бісів мануальний терапевт. Я чув, як попові хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гілку в лісі.