Син
Шрифт:
Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.
З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в
– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?
Жінка в цивільному відкашлялась.
– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.
Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.
– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.
– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.
Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.
– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…
– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.
У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.
– Він зробив що?
Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бісить його більше: вищипані адвокатові брови чи його нездатність одразу оцінити всю глибину катастрофи, що розгорталась.
– Він сказав що-небудь іще? – запитав Франк.
Жінка в цивільному подивилася на помічника начальника в’язниці, тоді на адвоката.
– Усе гаразд, – запевнив її Харнес. – Він тут на моє прохання: на випадок, якби вам знадобилось більше інформації про ту одноденну відпустку Лофтуса.
– Я особисто давав дозвіл, – докинув Франк. – І не було ніяких підстав передбачати такі трагічні наслідки.
– Ми не впевнені щодо причинно-наслідкового зв’язку, – сказав полісмен, – зважаючи, що зізнання ми поки що не маємо.
– А як же докази? – вигукнув був Арілд Франк, але тут-таки сам себе урвав.
– Що вам відомо про докази? – запитав його полісмен.
– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус є підозрюваним. Правильно я кажу… офіцере?…
– Інспектор Генрік Вестад, – представився полісмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер він змінив свої свідчення. Він навіть стверджує, що має алібі на момент убивства. Свідка.
– У нього є свідок, – підхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клієнта. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день відпустки. І він повідомив, що Лофтус зник на…
– Інший свідок, – перервав його Вестад.
– Хто б то міг бути? – пирхнув Франк.
– Лофтус каже, що познайомився з чоловіком на ім’я Леїф.
– Леїф, а прізвище?
Усі втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко і зовсім не звертав уваги на присутність сторонніх людей.
– Він не знає, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для відпочинку при автомагістралі.
Франк голосно реготнув.
– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровність і складаючи папери назад у свій портфель, – ми маємо на цьому перерватись, щоб я міг переговорити з моїм клієнтом і отримати від нього інструкції.
Франк мав звичку посміхатись, коли він гнівався. А зараз лють вирувала у нього в голові, як окріп у чайнику, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Він вирячився на так званого Харнесового клієнта. Сонні Лофтус збожеволів. Від першого нападу божевілля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героїн, напевне, таки роз’їв його мозок. Але ніхто не дозволить Сонні отак усе розвалити. Надто високі ставки. Франк глибоко вдихнув і начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнівного чайника. Завдання полягає нині в тому, щоб дати справі трохи більше часу, тримати її під контролем. Доки завершиться ломка.
Симон стояв на мосту Саннер і дивився на воду, що бігла вісьмома метрами нижче. Була шоста вечора, і Карі Адель саме стала розпитувати його, які правила щодо понадурочних годин роботи у відділі розслідування вбивств.
– Жодного уявлення, – відказав Симон. – Розпитай у відділі кадрів.
– Ти щось бачиш там?
Симон заперечно похитав головою. За листям на східному березі річки він міг розгледіти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до нової Опери на березі Осло-фіорду. Чоловік сидів на лавці і годував голубів. Він на пенсії, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсії. На західному березі розташувався сучасний житловий будинок, з вікон і балконів якого мав відкриватись приємний краєвид з річкою і мостом.
– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.
– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.
Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.
– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.
Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.
Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.