Син
Шрифт:
– Ти впевнений?
– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.
– А чотири години зачекає?
– Чотири години – легко.
Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.
Розділ 6
Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні
– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.
– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.
– Гаразд. Як ти почуваєшся?
– Добре.
– Як саме добре?
– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.
– Згода. А твоя сестра, вона?…
– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!
Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.
– Старший інспекторе Хефасе?
Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.
– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.
Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.
– На місці злочину?
– У парку Куба.
– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?
Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.
– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.
– А хто сказав, що мені потрібна допомога?
Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.
– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.
– Щойно після навчання?
– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.
– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…
Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.
– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.
– Я хотів сказати «здібна».
Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.
– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.
– На своєму курсі – друга за результатами.
– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?
– Що ти маєш на увазі?
– Якщо наркотики тобі не припали до душі, чому ти думаєш, буцімто вбивства будуть тобі приємнішими?
Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна
– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?
– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.
Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.
– Браво, Адель. Близькі і родичі…
– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?
Здібна. Безперечно, здібна.
– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.
Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.
– Ви знаєте, що вам сюди не можна.
Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.
Чоловік являв собою її пряму протилежність. Заледве метр сімдесят на зріст, віком десь уже на шостому десятку. На обличчі зморшки. Включаючи лінії сміху. Ріденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагідний», «дотепний» і «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, відколи вона проводила обов’язкові вступні співбесіди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якої поведінки і яких проблем має чекати від них персонал. Іноді вона помилялась. Але нечасто.
– Нам немає потреби заходити всередину, – сказав чоловік, який представився як старший інспектор Хефас. – Ми з відділу розслідування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Він мешкав тут і…
– Мешкав?!
– Так, він мертвий.
Марта охнула. Це була її перша реакція на повідомлення про смерть іще однієї людини. Вона застановилася, чи не має заспокоїти себе тим, що вона досі жива. Здивування прийшло мимохіть. Подив від того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, він не сидів разом з рештою на лаві приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це підсвідомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зітханням вона так само звично подумала: та звісно ж. Ні, тут було не це. Тут було щось інше.