Шрифт:
Василь Семенович Стефаник
Василь Семенович Стефаник
Сини
Старий
Він галасував, лютився, а люди з сусідніх нив говорили до себе:
– Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; богатир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтогди все кричить і на полі, і в селі.
Максим спер коні.
– Старі кості, як стара верба: на вогонь добрі, а з кіньми бігати ні до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данці подаютьси, то такі ноги, най не кажу, що варт. Лізь, діду, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою попід чорні кінські гриви та кричить дальше:
– Та на піч, брє, я ще годен вілізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а світі дивлютьси на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли. Та хоть їх богато, а всі вони до нічого, світці. Синів нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вібачити за бервінок - було ліпше дбати… Ану, звіздочолий, поки нам бог назначив, берімси, брє, до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ниви на другий, затулені курявою, а борони кусали землю, гаркотіли, роздрапували її, аби зернові вчинити м'яке ложе.
– Ти, Босаку, ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав. Не сіпай хоть ти мене, бо так ні житє насіпало, що ледви на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши; я тебе вічісую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік; він чорними очима за мнов водить; він мене жєлує, він свойов гривов обтирає дідові сльози; а ти поганий, серця не маєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вірвав і пустив під ноги в гній. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобі спокою нема.
То він слинив пальці, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
– Гей, коні, ідім, ідім…
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, тут м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і зате він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: «Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростіть до неба».
Максим
– Та якого дідька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождім замку, кривуле?
То він оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
– Скло залізло, матері твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба си розскочиш у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Криваючи, він випряг коні, повів до воза та наклав перед них сіна.
– Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не має чим ходити…
Він витяг з торби хліб, солонину та пляшку і вимивав рану горівкою; потім відірвав кавалок рукава, завив ногу і зав'язав мотузком від міха.
– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горівки, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
– Це хліб? Ним лиш коня жидівського чесати, бо на добрім коні шкіру зідре.
Приходя до мене роєм ті підкьопані: «Діду, - кажуть, - ми вам печи будемо, прати будемо, запишіть нам поля». Ці подерті суки гадають, що я їм поле тримав?
Як умру, то най на моїм полі чічки ростуть та най своїми маленькими головками кажуть отченаш за діда.
Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю.
– Зуби здрігаються від цего макуха; пиймо, Максимку, горівки, вона гладко йде…
– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишився сам на всі землі. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайси!
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.
– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов,
і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті…
– А з того корита ми брали колачі, а колачі стояли перед музиками, а молоді в квітках любилиси і шли до слюбу, і котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твій спів спливав у моє серце, як різка вода в новий збанок…
– Іди ж собі, пташко, в ті краї, де ще колачів не забрали, а дітей не порізали.
Обома руками взяв він свою сиву голову та й схилився до землі.
– Стид тобі, сивий волосе, стидайси, що приповідаєш та приспівуєш, як плаксива баба, бо нічо вже тобі на цім світі не поможе…