Сини

Стефанык Василь Семенович

–  Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть.

А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них.

Ти видиш цілий світ,

але над моїми гробами ти отемнів…

–  Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце…

–  Та прийдіть котра до старого; ніби ви їх не обіймали, моїх синів, та не лягали в білу постіль? Та вони були, як дуби кучеряві… Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дід тобі всі коверці під ноги підкине, а байструкові порубає все полотно найтонше на пелінки. Бо ти ходиш без вінка та плачеш від наруги.

І дід здоймив обі руки вгору й кликав ними до цілого світа:

–  Ходи, невісточко, ходи до тата, нам попа не треба!

Голосно заридав, приляг до землі і нею, як хустиною, обтирав сльози і почорнів.

Та ще благав дальше:

–  Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго руки, а на твоїх губах зачервоніють єго губи, а з твоїх очий, як з глибокої кирниці, я віловлю єго очі і сховаю їх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долоні… Коханко, приходи і ратуй старого.

–  Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палитьси від того вогню.

І рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.

–  Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

До решти обезсилений, приляг до землі і лежав довго мовчки, а потім лагідно розказував:

–  Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, - каже, - тепер

їдемо воювати за Україну».
– «За яку Україну?» А він підоймив шаблев груди землі та й каже: «Оце Україна, а тут, - і справив шаблев у груди, - отут її кров;

землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, - каже, - білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здорові». Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, - кажу, - та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і

єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік».
– «Добре, - каже, - тату, підемо оба».

Та як це стара вчула, та я зараз видів, що смерть обвиласи коло неї білим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що її очі віпали і покотилиси, як мертве камінє по землі. Так мені здалоси, але світло на її чолі вже погасло…

–  А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба.

А як я їх скидав на колії, то-м казав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла…»

До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

***

Пізнім вечором, як Максим пообходив корови та коні та подоїв вівці, увійшов до хати.

–  Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна-с слова сказати… Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню…

Він зварив кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і затих. Потім прикляк до землі

і молився:

–  А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посередині, а коло тебе

Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох.