Сніг у Флоренції

Костенко Ліна

Він з ними їхній. Деспоту в догоду

зліпив аж кілька непристойних пик.

Одне із двох — або люби свободу,

або залеж від милості владик!

Чого ти тут? Ти — Рустичі, ти — брила.

На що марнуєш дар свій і літа?

Не дай собі надборкувати крила,

тебе ж погубить вся ця суєта!

Лоренцо був, а ці вже — не Лоренцо.

Вони, як гусінь, об’їдять Флоренцію.

Ти робиш те, що прагне їх пиха.

Вона у них до істини глуха,

Ти думаєш, що хист

твій невичерпний?

Ти ліпиш сніг.

Флорентієць

Та згинь, кажу, мано!

Старий

Всіх пиятик незмінний виночерпій,

ти чуєш — скреготнуло твоє дно!

Флорентієць

Ти не турбуйсь, там вистачить на дні ще.

Старий

Такий талант, ти міг би вразить світ!

Флорентієць

Тобі тепер зі старості видніше,

що слід мені робити й що не слід.

Старий

Чи ж довго буде молодість тривати?

А ти її розтринькав не на те!

Флорентієць

(підспівує і награє на лютні)

«Троянду треба рвати, поки вона цвіте!»

Старий

Хіба митцеві місце серед зборищ?

Спинись. Подумай. Не жадай хвали!

Флорентієць

Старий, колись усе це договориш,

десь іншим разом, бо нема коли!

Старий

Коли танцюють музи тарантелу,

чи обертом не піде голова?

Флорентієць

Створив я мармурову Маріеллу.

Та більше до душі мені жива!

(Підставив руки — прямо з колісниці йому в обійми впала Маріелла.

Вона сміється і танечним кроком веде його у танець за собою.

Вона струнка, прекрасна і жагуча. Це досконалий образ флорентійки.

«О Маріелла, лілія Тоскани!» — наспівує і грає Флорентієць)

Старий

Куди ж ти йдеш? Невже ти йдеш з юрбою?!

Флорентієць

Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.

Старий

(раптово з ніжністю)

Люблю тебе, милуюся тобою!

Флорентієць

А я тебе ненавиджу, боюсь.

Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.

І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.

Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.

Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.

Флорентієць

Яка

самотність! Монастирські мури.

Чиїсь надбиті плити у траві.

Ці вапною заляпані скульптури,

котрі вночі говорять, як живі.

Жаринки зір з небесної жаровні.

І той чернець, що веслами гребе.

І чорний хрест під місяцем уповні.

І цей старий, що згадує себе…

Дожив. До себе відчуваю жалість.

«В останній тузі»,— як сказав Катулл.

Колись мені, ще в юності, ввижалась

тінь Данте у Саду Скульптур.

Він теж сидів, похилений, на лаві,

додолу руки звісивши бліді,

але ж безсмертний у всесвітній славі!..

(Жест розпачу і туги в бік Старого).

Себе — таким — я уявляв тоді?!

Старий

Ось і говориш із старим тепер ти.

Флорентієць

Вже маю час. Минувся мій розгул.

Старий

«Чи я не забарився вмерти?» —

Хто це сказав?

Флорентієць

Здається, теж Катулл.

(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)

Старий

Доплив чернець.

Флорентієць

Не був же я нездарою!

Старий

О, стрепенуло крильцями пташа.

Флорентієць

Що там за муром?

Старий

Круча над Луарою.

Флорентієць

Це скрикнув сич?

Старий

Або чиясь душа.

Флорентієць

О Маріелла! Плакалось, грішилось.

І кожен з нас колись на світі був.

Старий

Вона при хворій матері лишилась.

А я поїхав. Я її забув.

Флорентієць

Ти не забув. Ти думав, що забудеш.

Ти у Парижі мав їх не одну.

Старий

Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!

Флорентієць

Вона померла. В голод, у війну.

Будинок їхній над рікою Арно

потроху зносять води прибутні.

А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,

десь вивезли. Вона на чужині.

Вони її украли, безборонну.