Солодка Даруся
Шрифт:
А Михайло, не підводячи голови, дрова рубає, та коли—не—коли якось так весело свисне у два пальці, ніби дідька наздоганяє після досвіткових півнів, чи після довгої розлуки яку любку на сіно кличе.
Матронка утре біленьким фартушком піт з його чола, дасть води напитися, та й потече тонким станом до роботи. Чудо, та й годі! Слаба якась, чи що… Між собою на «ви» звертаються.
Це, діправди, в їхньому селі не диво, коли б вона просто на «ви» казала, як усі інші ґаздині. А то ж говорить — ніби те «ви» смакує, і пережовує, і розгладжує, і перекочує між зубами, як солодку афинку чи ожину. Уже за одне оте
Та чоловіки услід Матронці навіть не прицмокують, як іншим курвам чи ласицям. А чому — ніхто й сказати не годен. Чи то встидно, чи боязко, чи жаль такої дрібної жінки, в якої і в пазусі не дуже густо і яку під собою роздушити було би легко, не те, що згорнути в обіймах. І як ота малослівна жердка — Михайло — дотепер обходиться з нею? Бо то направду молодичка, що могла би жити як не на чоловіковій долоні, то в пазусі точно, хіба що лише б заважало волосся: Матронка мала таку грубезну й довгу косу, що нею тричі обвивала голову, так що весільний вінок дружки їй шукали поміж волосся, як шукали би мак межи фасолями.
Охочі до бесіди молодиці якось то брехали, що Михайло, певно, іще й не приступав до неї, бо чого б то вони так дуже любилися, ніби іще до шлюбу? І дитини їй іще не зробив…
Не що інше, як вона відказує, а він, простий, впросити не може, аби жінка до своєї медівниці запустила; вже старий — а дурний, не знає, як приступити до тої штуки; жаль, що ніхто дотепер не навчив хлопа цій нехитрій роботі, а в селі є такі, що могли би розказати, як і з котрого боку чоловікові треба ловитися до молодиці, щоб вона прилипла до нього навіки, наче смолою присмолена. Або може бути й друге: Михайло зовсім не вдатний до жіночої ласиці, отож тримає свою жінку в дівках, аби довше не старіла, і ні з ким поділитися таким добром не хоче, а вона, також, видно, не від того, щоб своє добро на сторону роздавати. Та, може, й сама не знає, яким дармовим багатством володіє.
Отак, чи дещо инак, побріхували між собою ґречні ґаздині про Михайла з Матронкою після недільної служби Божої, подовго набуваючись під церковними стінами, та вигріваючи гарячими крижами гладенькі прицерковні лавиці, та загріваючи безкостими язиками свої невтомні і чорнонебі від брехонь роти.
***
…МАТРОНКА ВРОДИЛА ДИТИНУ посеред білої днини в середині марта.
Село вкотре здивовано подивилося в бік їхньої з Михайлом хати: ніхто Матронки з черевом не видів, ні з ким вона про злоги не радилася, повитухи не кликали, а дитина плаче — аж надвір чути.
І як той Михайло приймав пологи?
І як пуп сам різав?
Чого—чого, а такого незнання сільські молодиці пробачити не могли. Прийшла пора обертати Матронку язиками дужче.
В селі декотрі ґаздівські дівки не годні приховати від людських очей, що зайшли в передчасну тяж, хоч затискалися поясами і широкі спідниці з фалдами [7] носили, а порядна шлюбна жінка, та ще така дрібна, що й не знати, де тота дитина в ній вмістилася, мало не до Покрови город обходила; щонеділі рівненько шпрунькала до церкви; і черевики сама собі до послідніх днів шнурувала.
7
Фалди (діал.) —
Але, шельма, ні з ким так і не поділилася! Може, й з Михайлом також не ділилася?!
– Казала вам, кумко, нам 'ятаєте, тому пару часу вже буде… А хто мене спухав?! Казала, дивіться, люде добрі, вони вдень дитину роблять, бо хату на замку серед літньої днини тримають. Хто, скажіть мені, із порядних ґаздів буде вдень замикати з—перед людей двері, щоби так довго одну дитину робити? Видите, на моє вийшло?! Хто—хто, а ви, кумко, добре знаєте: котра дитина родиться посеред дня, то посеред дня вона й зроблена.
– Або вам, Параско, не однаково, коли хто діти робить? Можна подумати, що ваші всі десятеро посеред ночі і тілько взимі зроблені!
– Ні, ви подумайте лишень собі: жінку находять злоги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, коли те діло робилося, ким робилося…
– А ви що, любко—душко, хотіли їм свічку світити, чи показувати, коли ся діти роблять?! Зробили — коли зробили, коли їм ся получило. То їхнє діло. Та й устидали би ся навіть думати, що дитина не Михайлова.
– Кажіть що кажіть, Калинко, але ґаздують вони добре.
– Лиш людей цураються.
– А нащо їм люди? Люди тілько колотнечу в чужому житті роблять. їм, може, без людей добре.
– Як то до чого люди?! Для контролю.
– Е—е–е, кумко—душко… Та то би нічого, якби вродився хлопець. А то дівка… та ще вдень, пополудню… Ніхто тої дитини не видів, чи не каліка… де то таке чути, щоби чоловік пуп дитині рубав, коли у нас тут пів села пуп урубати можуть? Ні Фулячку не кликав… ні сусіду Маріку, а Марія сама недавно перший раз злягала, то все те діло добре знає… Жінка—першунка — це вам не телиця, що перший раз телиться… і то коло телиці двом ґаздам треба пантрувати, а тут жменька жінки…
– Аби на добре, кумко, все то… аби на добре… а то ж дитина може бути німа.
– Язик би ваш чиряками обкинуло, Штефко, яке пусте пророкуєте! Чого б то дитина мала бути німа, коли тато з мамою говорящі?!
– А того, що не можна шлюбній жінці приховувати свою тяж. Веремінність [8] для ґаздині, що має вінчаного ґазду, — це не встид. А Матронка ховала свою веремінність аж до самих злогів.
– Дурне говорите, Параско. Дурне! Вона що, мала посеред села заголити черево, щоб усраний—урваний знав, що вони дитину собі нарешті зробили?!
8
Веремінність (діал.) — вагітність.
– Дурне — не дурне, але так мене мама—покійниця вчили, дай, Боже, їй царство небесне.
***
…ЧИ ХТО Й СПРАВДІ наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», — нібито й не ночувала тут радість ніколи.
…А було так.
Прошуміла вітрами і цвітом довга весна. Горбами й долами взялося раптове літо із частими, короткими зливами, несказанною розкішшю трав і ягід, а найперше — тривалим очікуванням урожаїв і приплодів.