Солодка Даруся
Шрифт:
– Я вам сам розкажу, як нас хотів обвести круг пальця цей недорізаний кнур! — бризкав слиною на людей Дідушенко. — Бо все одно перебрешете. А я розкажу правду, щоб ви собі затямили: так буде з кожним, хто сприятиме бандитам. Цей старий пердун три місяці упирався показати бункер свого сина. Але ми терплячі. Ніхто не є такий терплячий, як радянська влада і її представники! — Дідушенко кричав не передихаючи. — А потім він нас задумав обдурити і повів у Чортове урвище. Цей австрійський йобар намагався скочити у провалля разом з нашим офіцером, до якого був прикутий наручниками. Не вийшло! Ми йому допомогли полетіти
Свого товариша ми витягли за шинелю, разом з дідовими руками. Але цього недобитка також витягли з дна, щоб іще раз показати, що така доля чекає кожного, хто хоч найменшим чином спробує обдурювати нас! Кожного!
Радянська влада все чує, все бачить і все знає, бо скрізь має вуха і очі. І дістане будь—кого з будь—якого бункера. Як цих двох сук дістала і їхню підстилку. Хотіли любові до гробу — мають. І свідків мають…
Ото дивіться і перекажіть всім, хто має вуха, але хто ще не зрозумів: сьогодні на цій території зліквідовано останню банду і її главаря. Оста—а–анню!
***
…СЕРЕД НОЧІ СТУКАЛИ тричі. Ні, тричі шкреблися так, як шкребеться у віконну шибку гілка близького до хати дерева, розгойданого вітром.
Спросоння Михайло подумав, що то миші дірявлять підлогу. Але стукіт—шкреботіння повторилися через однаковий проміжок часу — і в Михайла дужче забилося серце: з нічного стукоту іще ніколи не вийшло нічого доброго. Він накрив сонну Матронку під саму шию джергою, а сам, накинувши таку—сяку одіж, пішов у хороми. Хороми були заставлені лавицями, бідонами і бочками, так що Михайло навпомацки, щоб не гримнути і не зачепити нічого, олов'яними ногами дістався дверей. Ковані залізом, важкі дубові двері з хоромів на ґанок запиралися зсередини на два залізні засови і один тисовий — дужчий від залізного — ключ.
– Хто там? — приклався губами до дверей Михайло, одночасно прикладаючи до дверей вухо і беручись за один засов.
– Пускай, ґаздо Михайле, — свої люди… — почувся тихий чоловічий голос знадвору.
Двоє чоловіків, що зайшли в хату в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі, ані
Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще скілька лишилося надворі.
Матронка, вгортаючись у велику вовняну хустку, намагалася підкрутити на столі лампу.
– Не треба, ґаздине, — зупинив її той, що був найвищий ростом. — Чим менше світла, тим ліпше. Ми прийшли не на світло дивитися.
В запічку заворушилася дитина. Чоловік стишив голос:
– Багато говорити не будемо. Ми прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта — що дасте. У тебе, ґаздо, — цілий склад того москальського добра, а наші запаси вийшли.
Михайло зітхнув на всю хату:
– То людське добре.
– Людське — то людське, але йде воно до москалів. Ми заберемо не все.
Тепер уже на всю хату зітхнула Матронка:
– А що він завтра в колгоспі скаже? — показала рукою на Михайла.
– Так і скажеш: ввірвалися серед ночі з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли, як щезники. Ще пару штурханців у плечі дали. Сам же ж і замельдуєш удосвіта. І нічого тобі від них не буде. Не збідніють. А від нас і всіх істинних українців подяка буде.
У хаті стало тихо—тихо. Лиш знов у запічку повернулася на другий бік дитина.
– А на
– Дідушенко ще тої осені казав, що… Найвищий ростом чоловік не дав доказати:
– …дурна його бесіда була. Сам видиш — ми є. Нас уже не так багато, але ще й не мало. І ми їм спокою не дамо, скільки зможемо. Ми з сотні Голуба. Може, чув? Усе більше на Галичині орудуємо. А буковинські люди нам харчами та речами помагають. Добре помагають. Тепер твоя черга, ґаздо.
Матронка заломила руки так, що було чути, як хруснули пальці, і заридала на всю хату, не стримуючись.
Михайло, подумавши, тільки й сказав:
– У нас нема другого виходу…
… Ще добре не розвидніло, як подвір'я заповнили військові. Вони нишпорили всіма закутками при—садиби, гриміли відрами у стайні, перекидали дошки в стодолі, час від часу коротко перегукуючись між собою.
З двох хатніх вікон стирчали розбиті кавалки скла.
Михайло з Матронкою сиділи під стіною на низенькій лавці, не дивлячись одне на другого і навіть не перемовляючись. Михайло тягнув вогкий тютюн, Матронка сиділа непорушно, стиснувши на грудях у замки долоні.
Дитина бавилася біля дровітня, розклавши коло себе діряві каструлі і дерев'яні полумиски з ложками.
На подвір'ї, незважаючи на присутність такої кількості людей, червоний — як пожар — півень топтав курку—сивулю, а біленький безхвостий котик валявся в поросі, ніби чухав спину.
Чекали Дідушенка з Вижниці.
А поки чекали — допитувати нікого не допитували, лише двоє військовиків у портупеях почерез плече пішли по ближніх сусідах.
Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військовий — низький, дещо опецькуватий, з меткими, як у тхора, очима і глибокими залисинами. На ньому якось незграбно, ніби на виріст, висіла темно—зелена форма з портупеями, стовбурчилися, ніби під вітром, штани—галіфе і блистіли юхтові чоботи.
Чи то від тривалого нервового очікування, чи може, від голодної млості, але, як тільки емгебісти ступили на обору і привіталися, у Матронки довколишній світ пішов обертом — і вона зненацька биркицьнулася просто на поріг.
Поки солдати відливали її водою, надававши перед тим пару уписників, щоби швидше прийшла до тями, поки заспокоювали перелякану таким видовищем дитину, Михайла допитував сам Дідушенко.
Майор сидів за столом, гортаючи якісь папери, а потім надовго втуплюючись у Михайла очима. Той стояв посеред хати, втягнувши голову в плечі, і тримав руки вздовж тіла майже наструнко. Проте погляду не відводив.
– Та—а–а—ак… — протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки. — Значить, кажеш, вчинили погром, дали пару штурханців і ще й пограбували…
– Я вже вам казав…
– Скільки, кажеш, їх було, двоє? — перепитував Дідушенко, стукаючи пальцями по столу.
– В хаті двоє і надворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.
– … вони отако прийшли, ти їх тихо—мирно впустив у двері, а вони, зарізяки, давай вікна трощити, та псів лякати…
– Ні, вони спершу забрали з хоромів, що їм було треба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в хату пустив, бо що мав робити? Мала дитина… жінка… та й з обрізами вони були.