Солодка Даруся
Шрифт:
– Та—а–ак… — Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись. — Кажеш, четверо забрали, скільки, Михайле, будзів сиру? Двадцять по два кіло кожний? Та ще діжку збитого масла. А масла скільки там було? — Дідушенко знову дивився в папери. — Ага, майже пів центнера. Та—а–к… не стало іще й сметани. Скільки відер, Михайле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві бочки бринзи… Чуєш, Михайле, — майор тепер свердлив його очима, не мигаючи, але з—за столу не вставав: — А що би було, чуєш, якби ти не крутив хвостом і не придурювався, та розказав, як воно сталося насправді?!
– Я вам казав… — уперше опустив очі долу. — Я казав, як було. Я видів чотирьох. Може, їх де було в стороні більше. Але брали двоє і носили надвір. Вони якісь сторонські, не з нашого села. Та й не говорили вони багато. А що було далі, куди пішли — звідки прийшли, вони мені не казали, а я не дивився. Може, вони мали фіру.
– Каза—а–ав… Слухай, чоловіче, а чого сусіди не чули у тебе в хаті ґвалту? Дитина з переляку не плакала, жінка не лементувала, на допомогу ніхто не кликав. Тут грабують колгоспного заготівельника — а він ні пари з уст, ніби сам гостей покликав. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. Ніхто не знайшов ніяких затоптаних слідів. Вони що — люди—великани, що з горба на горб ступають і слідів не лишають? Тим більше, ти кажеш, що то були не сільські. І до сусідів ти не побіг відразу після того. Ти казав, що це трапилося по опівночі, а один чоловік бачив, що шиби у тебе вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив, так, ніби ті вікна трощила нечиста сила. Може, ти, Михайле, від страху що забув, то подумай… згадай і скажи правду, а ми зачекаємо.
– А що тут думати? Може, то вам казав який п'яний, то й не пам'ятає, коли то було. А сусідів не мав чого пужати. Вони що, помогли би вернути сир з маслом? Я пішов замельдувати вам, а сусідам люди рознесуть без мене.
Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав, склавши перед собою руки, як до отченашу, постукував пучками пальців та цмокав язиком. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений.
– Ходімо… — сказав Дідушенкові, і всі троє чоловіків посунули надвір.
Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі.
Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері.
Став коло них і Михайло.
Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник—льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.
Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге — тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного — тепер червоного — півника з таким
І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.
– Як ти називаєшся, дівчинко? — в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.
– Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового.
– А скільки тобі рочків, Дарусю, — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна?
– У місяць по Стрітенню минуло десять.
– А ти отченаш знаєш?
– Знаю. І «вірую» знаю.
– А конфети солодкі любиш?
– Люблю.
Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.
Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста.
Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.
Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.
– Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…
Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі — зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.
– Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.
Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.
Офіцер одною рукою тримав двох півнів — зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.
– Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?
– Мама Матронка.
– А ти сама що, не вмієш заплітатися?
– Вмію. Показати?
Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:
– Покажи.
Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.
Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.
Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.
Засміялася й дівчинка.
– Дарусю, а твоя мама — вона чия донька?
– Мама Матронка — донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.
– А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.
Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.
Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.
– Вони тата не били.
– Вони тата не били, але били вікна?
– Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.