Сон
Шрифт:
– Ну, а бувають же у вас усякі злочинці, грабіжники, злодії? Треба ж таких карати, а задля цього треба і суд мати.
– У нас грабіжників та злодії нема. Як кожний задоволений тим, що йому треба, то навіщо йому у другого силою або й так брати? Такого у нас не водиться. Немає і тяжких злочинців, а звісно, як між людьми буває, часом хто-небудь не здержиться, як іноді такого на глум піднімуть, та й налає, а іноді і вдарить. Ну, такого судять. Перше всього свої ж таки товариші своїм судом, а як він такого суду не послуха, то виносять на суд громади, і що громада присудить,
– Ну, як не послуха, то такому і не личить бути в громаді. Хай собі другої шукає.
– А в неволю не завдаєте такого?
– Воля, чоловіче, - повернувся до мене один дідок, - найголовніше й найсвятіше право задля людини, і ніхто ї від тебе одібрати не може. Хочеш ти бути у спілці з нами, то будь по своїй волі, і ніхто тебе до цього присилувати не має права; а не хочеш - шукай такої спілки, щоб тебе прийняли до себе. Як люди вповажають твою волю, то цим самим примушують і тебе вповажати волю, людей, волю громади, бо вона - воля не одного тебе, а воля всіх. Той, хто не вважа волі другого, не зазнає і правди на світі, а буде жити однією кривдою і шкодитиме собі й людям. Знай, сину, - вигукнув той дідок, - що все, що отут ти бачив, усі наші добра і лад поміж нами, ми добули однією тільки волею. Вона, свята, допомагала нам усього цього добути. Слав же її, сину!..
Перед моїми очима щось крутнулося, і всі оті явища зникли... Я зостався один і, здивований та зачарований тим, що мені увижалося, почав складати пісні про волю. «Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас!
– волав я. Допоможи нам викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наше серце. Хай до нас прийде правда свята й допоможе улаштувати наше гірке життя!»
І от... знову увижається мені страшна темнота, наче серед глупої ночі або в домовині глибокій. Тихо... глухо... страшно, аж в серці холоне. Все спить мертвим сном. Ось почулося - щось десь шурхнуло... заскреблося... Що то? гидкий черв’як почав точити глуху домовину чи лукавий злодій півночі - миша прогриза собі ход у труні... Ось відкілясь блимнуло світлом... раз... і вдруге... А це - як бабахне! Хитнулась темнота і вихром закрутилося кругом; сизою блискавицею знявся світ перед очима, аж засліпило... забило памороки... Як очнувся я та глянув, то побачив, що все кругом мене крутилося, рушилось... Перегнивші замки колись добре рубленої хати порозмикалися, стіни почали вивалюватись; стеля захиталася і, похилившись набік, шкереберть полетіла геть-геть. Через розкриту оселю якесь чорне страховище шугнуло у хату і опустилося перед моїм ліжком.
Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим огнем; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки
– Хто ти й чого тобі треба від мене?
– зляканим голосом ледве вимовив я.
– Ходімо за мною!
– просичала вона, як гадюка, і ухопила мене рукою своєю, як лід, холодною з гострими чорними пазурами.
Я з ліжка знявся і, увесь тремтячи, ледве поволікся за нею. Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.
– Глянь! подивися!
– ткнула вона пальцем.
Я глянув... Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.
– Що ж то таке?
– не вимовив - викрикнув я.
– То правда карає за всі кривди, що робили людям люди!
– просичала вона.
– А то що таке?
– трохи не з плачем спитав я.
– Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми... кров річками ллється... заюшила вона усю землю.
– То люди за мене б’ються!
– сказала вона.
– Хто ж ти така, страшна, люта?
– нестямно скрикнув я.
– Во-ол-л-я!
– з протягом вимовила вона.
– Ти… воля?..
– почав був я.
Вона наставила над моїм ротом свою суху із закандзюбленими пальцями руку і люто просичала:
– Цить! мовчи!.. Я все знаю. Ти ждав мене бачити молодою та прибраною... з веселим обличчям і добрими очима.
– І вона хижо, наче сова, зареготалася.
– Я колись такою і була, - почала вона знову.
– Та на довгі віки завдали мене люди у неволю... гноїли мене у вогких льохах попід землею... нехтували по мурованих темницях, оковували мене такими важкими ланцюгами, що я у три погибелі згиналася. Глянь, що сталося з моїми рясними та розкішними уборами? Одно гниле дрантя! Подивися на мою красу та вроду, яка вона тепер стала? Одні кістки, обтягнені задубілою, як кора, шкурою!.. їла мене нечисть усяка, гидка черва, та... не доїли, не доточили... вискочила-таки!
– гучно скрикнула вона, хижо світнувши очима.
Потім важко зітхнула і знову тихо почала:
– Ти думаєш, що оце мене так - з доброго дива та справжнього жалю - взяли й випустили на волю? Ні, в тих, хто знущався надо мною, немає жалю у серці до такої добродійки, як я! Тільки нікчемні задля життя по своїх глухих хатинах згадували мене, а в своїх книжках, що небагато хто зміг їх прочитати, славили мене на всі боки, в своїх думках будували задля мене розкішні палати на той час, як я прийду... Справді нікчемні! Та такі ж нікчемні співаки складали про мене голосні пісні, буцім піснями можна здобути волі?! Та ще убогі гречкосії та ті, що з голоду пухли, зітхали по мені... Оце-то вони тепер заворушились і встали... Не здивуй же, що вони, темні та неосвітні, по-хижацьки за діло взялися... Ходімо їм допомагати! скрикнула вона і мене потягла за собою.
Голова моя закрутилася... Я спав і... прокинувся. Моє все тіло тремтіло, холодний піт обливав його; серце нестямно билося, а в душі страшенно нило. Я ледве дихав.