Спаситель
Шрифт:
– Ходімо гляньмо, що там? – сказав Юн, беручи її за руку.
– Ні, Юне. – Теа насупилася.
– Ну ж бо, ходімо!
Теа вперлася ногами у тротуар, але гладенькі підошви неслухняно ковзали.
– Ні, Юне.
Розсміявшись, він потягнув її слідом, наче санчата.
– Я кажу «ні»!
Через те, як пролунав її голос, Юн зупинився. Він здивовано глянув на дівчину.
Вона зітхнула:
– Не хочу зараз дивитися на якусь пожежу. Хочу додому, у ліжко. З тобою.
Юн довго дивився на неї.
– Я
Він не розчув, чи відповіла Теа. Вона ткнулася обличчям у його куртку.
Частина друга
Спаситель
Розділ 9
Середа, 16 грудня. Сніг
Сніг, що засипав майдан Егерторг, через поліцейські прожектори видавався жовтим.
Харрі з Халворсеном стояли біля входу до пивниці «Три брати», спостерігаючи за роззявами та репортерами, які юрмилися за огорожею. Харрі, витягнувши з рота цигарку, закашлявся.
– Багацько репортерів, – мовив він.
– Стрімко понабігали, – кивнув Халворсен. – До редакції ж бо – шапкою докинути.
– Ласий шматочок для журналістів. Убивство у розпал різдвяної клопотні на найвідомішій вулиці Норвегії. Жертву бачили всі – парубок стояв біля кухля Армії спасіння. Під час виступу відомого гурту. Хіба можна бажати більшого?
– Інтерв’ю зі знаменитим слідчим Харрі Холе?
– Наразі, постоїмо тут, – відповів Харрі. – Чи ти визначив час убивства?
– Відразу по сьомій.
Харрі глянув на годинник:
– Вже безмаль годину тому. Чому ніхто раніше мені не зателефонував?
– Гадки не маю. Комісар зателефонував мені десь пів на восьму. Я гадав, що ти вже будеш тут, поки я прийду…
– Отже, ти зателефонував мені з власного почину?
– Ти ж наче інспектор.
– Наче, – пробурмотів Харрі й жбурнув цигарку у сніг. Провалившись у пухку порошу, вона зникла з очей.
– Незабаром всі докази вкриє півметровим сніговим шаром, – мовив Халворсен. – Буденна історія.
– Немає тут жодних доказів.
До них підійшла Беата, сніжинки припорошили її біляве волосся. Між пальцями вона тримала поліетиленовий пакунок з вистріляною гільзою.
– От і помилився! – переможно всміхнувся Халворсен.
– Дев’ять міліметрів, – Беата скривилася. – Цілком звичайнісінька. Й це все, що маємо.
– Забудь, що ви маєте, а чого не маєте. Яке твоє перше враження? Не розмірковуй, кажи, і квит.
Беата посміхнулася. Вона вже знала Харрі. Спершу інтуїція, потім факти. Бо інтуїція – то теж факти, сукупна інформація з місця злочину, яку мозок не відразу здатен висловити.
– Не скажу багато. Егерторг – місце з величезною кількістю пішоходів, тому все страшенно затоптали, попри те, що ми приїхали вже за двадцять хвилин після убивства. Утім
– Працюємо, керуючись інстинктами, га, інспекторе?
Всі троє озирнулися. Гуннар Хаген. У зеленій армійській куртці й чорній вовняній шапці. Ледь помітна усмішка у кутиках рота.
– Ми послуговуємося усіма засобами, шефе, – мовив Харрі. – А ви яким вітром?
– Хіба не тут розгортаються всі події?
– Певним чином.
– Чув, Б’ярне Мьоллер віддавав перевагу кабінету. Але я вважаю, що голова має перебувати на полі. Скільки було пострілів? Один чи більше? Халворсене!
– Свідки кажуть, що один, – поспіхом доповів той.
Хаген поворушив пальцями у рукавичках.
– Прикмети?
– Чоловік. – Погляд Халворсена бігав між комісаром та Харрі. – Більше ми нічого не знаємо. Люди спостерігали за музиками, а все трапилось надзвичайно стрімко.
Хаген важко зітхнув.
– У такому натовпі хтось мав би бачити стрільця, хіба ні?
– Можливо, – мовив Халворсен. – Але ми точно не знаємо, де саме стояв убивця.
– Розумію. – Знов ледве помітна усмішка.
– Він стояв просто перед убитим, – мовив Харрі. – Щонайдалі – два метри.
– Справді? – Хаген та колеги обернулися до Харрі.
– Убивця знав, що коли хочеш убити з дрібнокаліберної зброї, треба стріляти у голову, – вів далі Харрі. – А оскільки стріляв усього раз, був певен у результаті. Отже, стояв так близько, що зауважив отвір на лобі або ж знав, що не схибить. На одязі жертви, звісно, лишилися сліди пороху, які підтвердять мою теорію. Щонайбільше два метри.
– Півтора, – мовила Беата. – Більшість пістолетів викидають гільзу праворуч, і то недалеко. Ця була втоптана у сніг за сто сорок шість сантиметрів від трупа. На закотах шинелі вовняні нитки обпалено.
Харрі глянув на Беату. Найперше, що він цінував у ній, – це її здатність запам’ятовувати обличчя, та її розум, старанність та дурнячу віру, що поєднувала їх, – віру в те, що їхня праця – важить.
Хаген тупцяв у снігу.
– Чудово, Льонн. Тоді у кого ж це, скажіть, будь ласка, виникла потреба убити офіцера Армії спасіння?
– Він не офіцер, – мовив Халворсен. – Лише солдат. Офіцери – це їхні штатні співробітники, а солдати – добровольці та контрактники. – Він розкрив нотатника. – Роберт Карлсен. Двадцять дев’ять років. Парубок. Дітей немає.
– Натомість вороги є, – зауважив Хаген. – А якої ви думки, Льонн?
Відповідаючи, Беата дивилася не на Хагена, а на Харрі.
– Може, стріляли взагалі не у певну особу.
– Хіба? – озирнувся Хаген. – А у яку?
– Може, у Армію спасіння.
– Чому ви так вважаєте?