Справа командора
Шрифт:
— А що могло трапитись?
Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:
— Навчився хитрувати?
Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”
— Тату, я був у командора Кантова…
Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма—бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій
— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.
— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.
— Ти образився?
— Ні. Але його справа дуже складна.
— Ти образився?
— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.
“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.
— Ти образився.
“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:
— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.
— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.
Роздратування все ще росло.
— Це не тільки його справа.
— Чого ти хочеш?
“Невже він знову уникне прямої відповіді?”
— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.
“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.
— Для чого?
— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.
Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:
“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”
“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”
“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”
— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.
“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.
“Кантову було дуже важко і образливо. І все—таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити
“Можливо, який—небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.
Він одважився нагадати:
— Чекаю на відповідь, Тату.
Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:
— Ну що ж…
Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.
— Тату, ти хворий.
— Чому так вирішив?
— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.
“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”
Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.
Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.
КОНСУЛЬТАЦІЯ ПРОФЕСОРА
— Де знайти професора Саукальніса?
— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.
Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.
— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.
Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.
— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.
Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.
Подзвонив і почув голос автомата:
— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?
Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.
— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія—Т.
— Можна її побачити?
— Звичайно.
Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.
— Надійко! — покликав.
Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.
— Як тобі там?
— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія—Т. А що в тебе? Дійшов якого—небудь висновку?