Справа командора
Шрифт:
Усе в мені поставало проти власних сумнівів. У природі немає ні на що заборони. Сліпий «бачить» за допомогою ультразвукового локатора. Глухий «чує», спостерігаючи рухи губ. Ми знаємо про те, чого ніколи не відчували. Це старі істини. Вони давно мені відомі. До біса сумніви!
ІУ незворушно вів далі:
— За допомогою нового приймача вловив вид енергії. Про нього немає відомостей у моїй пам'яті. Все, що можу, скажу. Ця енергія здатна стискати й розширювати час. Час формує об'єм. Ти не знаєш про цей вид енергії, ти знаєш тільки чотири виміри, якщо враховувати час.
— А
— Знаю про шість. Поки що про шість.
— Розкажи про них.
— Не можу. Немає позначень. Спочатку треба знати про новий вид енергії.
— Що це за енергія? Енергія часу? Чи можна її так назвати?
— Ні. Енергія крізь… Альфа за таблицею Крокера, помножене на час, на швидкість руху. Маса — його похідне. Але не просто маса тіла в стані спокою. Є постійна — час, поділений на…
Він замовк. Він не мав ні позначення понять, ані чисел для рівнянь. І я не міг йому дати їх, бо не знав, про що він повідомляє.
«Можливо, опанування цього виду енергії дало б нам владу над часом і простором? — почав міркувати я й з прикрістю подумав: — Здається, заразився від Володі потягом до марного філософствування про невідоме. А втім, чи таке вже воно марне? Поки що нам відомо про природу дуже багато і дуже мало. Тож чи не тому наша уява інколи ступає на химерні непротоптані стежки, ще не здогадуючись, куди вони ведуть. Та вона лине по них уперед, бо ми повинні знати більше про світ, щоб знати більше про себе. Без цього ми не будемо могутні, а отже, й щасливі».
— Доки не зрозумієш, не складеш правильного рівняння, — взявся за своє ІУ. — Зрозуміти не можеш. У тебе немає органа, щоб відчути це, а потім усвідомити.
Він знову замовк. Спалахи індикаторів зливалися в райдуги. У мене перед очима від напруження пливли вогняні кола.
— Відповідь на рівняння, — нарешті продзеленчав ІУ. — X дорівнює тому, чого ви не можете зрозуміти.
Я відчув у його дзеленчанні нотки зарозумілості. Під «ви» він мав на увазі людей.
— Що мені слід зробити, щоб дізнатись? ІУ мовчав.
Я чекав відповіді і водночас думав про те, що оточує нас, що, можливо, нуртує в нас самих і про що ми ще анічогісінько не знаємо. Адже ми не відчуваємо його і не помічаємо його впливу на навколишній світ. Я думав про незчисленні «ікси», від яких залежать наші пізнання й саме життя… І ще я подумав про новий спосіб використання обчислювальних машин. Ми можемо конструювати у них органи-приймачі, яких немає в нас, дедалі чутливіші й різноманітніші. І якщо наша уява буде далекобійною і ми вміло складемо програму, машини повідомлять про явища природи, ще досі не відомі нам…
Я почухав кінчик носа — так робив завжди, коли починав хвилюватись. І раптом щось заболіло. Прищик? Ні, либонь, гірше — фурункул. Оце так новина! Мене запрошено завтра ввечері до знайомих, туди прийде і Люда. Гарний буде вигляд, коли роздує ніс!
Більше я не міг думати про загадки природи. Болів ніс. Мені здавалося, що бачу себе у дзеркалі із спотвореним обличчям. Я не витримав і наблизився до книжкової шафи, щоб розгледіти своє зображення у склі.
Нарешті позаду залунало мелодійне дзеленчання ІУ:
— Якщо
ІУ замовк, тьмяно поблискуючи індикаторами.
«Але можна зробити інакше, — подумав я. — Проводи, вживлені в мій мозок, підімкнути не до приймача, а тимчасово через спеціальний трансформатор до «мозку» ІУ. Можливо, знайдемо спосіб згодом не вживляти проводи, а накладати їх на шкіру. Імпульси універсала передадуться безпосередньо в мій мозок. Я та ІУ станемо ніби однією істотою, у якої з'являться нові органи відчуттів, а мозок збільшиться на сотні тисяч чарунок пам'яті. Та для цього слід проробити велику роботу, створити нові прилади. А поки що…»
Я спіймав себе на тому, що зовсім забув про попередження ІУ, про «великий риск». У цьому питанні все було зрозуміло.
Мені потрібно було з годину, щоб розповісти про все Володі й співробітникам лабораторії. Потім я повернувся до універсала:
— За кілька днів ми дамо тобі нову програму, одночасно розпочнемо експерименти по вживленню проводів собакам та мавпам. Потім оперуватимуть мене.
— Не забувай, — озвався ІУ, — розряд, нешкідливий для них, для тебе шкідливий.
— То вже мій клопіт, — нетерпляче кинув я. — Замість мене тут лишиться Володя. В разі моєї смерті тебе повідомлять про мою операцію, повідомлять дані про неї, ти врахуєш похибку й визначиш точніше нові, безпечніші ділянки для вживлення проводів. Далі настане Володина черга. Ти зрозумів, ІУ?
— Зрозумів, — сказав інформаційний універсал, і знову в його дзеленчанні пролунали досі незнані нотки. — Я схибив, формулюючи рівняння. X дорівнює тому, чого ви поки що не знаєте.
КРИК ПРО ДОПОМОГУ
— Ви з редакції? Сергій Петрович казав, що ви прийдете. Він зараз у другому кінці будинку. Я передам йому, що ви тут. А вас прошу почекати в його кабінеті. Прямо по коридору, кімната номер сімнадцять.
І вже навздогін лаборант додав:
— Тільки, будь ласка, весь час прямо. Не звертайте на майданчики.
Накульгуючи, я рушив довгим вузьким коридором, схожим на тунель. Страшенно боліло коліно. І я пригадав той день, коли покалічив собі ногу: жовтуватий лід, темна страшна вода… Мій товариш борсається в ополонці, а я перелякався і біжу до берега. І раптом чомусь різко зупиняюсь. Мені соромно. Так само різко повертаю назад.
— Я зараз, зараз…
Лід піді мною вгинається, пружинить. Потріскує. Звуки неголосні, але чую їх виразно.