Справа командора

Росоховатский Игорь Маркович

Куточки Конрадових вуст ледь-ледь ворухнулись. Це мало означати усмішку. Та вона вмить зникла, коли знову пролунав голос Альви:

— Чотири питання, один розв'язок, друже. Попрацюй.

Почулося. клацання й гудіння…

Конрад, скарлючившись, завмер у своїй похмурій схованці. Він так напружив слух, що вже навіть виразно чув, як Альва дихає. О, нарешті загадка таки прояснюється! Цей негідник Альва якимось чином оживив свого приятеля. Але як це йому вдалося? Венстен помер від рака. В нього було уражено легені, нирки. Метастази пішли в шлунок і стравохід. Для того, щоб оживити його, довелося б заново створювати мало не весь організм. До того ж Альва

майже нічого не тямить у медицині.

Гудіння стихло. Мертвотний, без інтонацій голос Венстена промовив:

— Альфа, помножене на ікс сім.

— А що скажете ви, містере Крюган? — спитав Альва.

Ні, не даремно Конрад забрався до цієї клятої шафи, не даремно перетворився на добровільного детектива. Те, що він почув, варте було й не таких зусиль. Але треба ще побачити, остаточно переконатись. Він легенько натиснув на стулки — і вони знову рипнули. Чи не почув часом Альва? Та «голомозий безумець» захопився іншим.

Крізь щілину Конрадові було видно, що Айьва стоїть перед стіною, в якій мигтять індикаторні лампи.

«Де ж тут оживлені мерці? В іншому кутку лабораторії? Чи, може, Альва розмовляє з духами?»

Канрад спробував безшумно розширити щілину. Та кляті дверцята виказали його. Альва обернувся в його бік.

Великим пальцем Конрад відвів запобіжник пістолета. Човгання затихло зовсім близько. Клацнули дверцята сусідньої шафи. І знову — кроки…

Яскраве світло, мов спалах блискавки, засліпило Конрада. Крізь напівзаплющені повіки він встиг розгледіти чорне обличчя з порожніми орбітами замість очей і наставив інстинктивно пістолет. Тієї ж миті від ліктя до плеча вдарив електричний розряд, пістолет полетів додолу.

— Ти?..

Голос Альви був насмішкуватий і трохи здивований:

— Ваша фірма не може дати мені спокою? Конрадові потрібні були саме ці секунди, щоб отямитися. Він бачив, що, крім нього й Альви, в лабораторії нікого нема. На стінах мигтіли ряди індикаторних ламп.

Раптом пролунав незворушний голос Венстена:

— Можливий також інший розв'язок. Альфа плюс «с», помножене на ікс два.

— Це Венстен! — вигукнув Конрад.

— Голос Венстена, — поправив його Альва. — Голос імітувати легко. Пристрій, який перетворює електричні імпульси й викликає коливання повітря. От і все.

—І розв'язок Венстена, — сказав Конрад. Він уже почував себе обвинувачем.

Альва невдоволено зіщулився, розглядаючи його, як у лабораторії розглядав браковане реле.

— А ти, виявляється, так нічого й не второпав… — повагом промовив він. — Я був про тебе кращої думки.

Альва дивився на індикаторні лампи, і в Конрада сяйнула думка:

— Ти створив електронний мозок? Мозок Венстена?

— Виходить, може бути все-таки й альфа плюс «с», — випалив Альва тріумфуючи, на мить забувши про Конрада. Потім знову глянув на нього: — А чого ти так кричиш, ніби це ти знайшов розв'язок? Звичайно, це електронний мозок Венстена. Ти міг би й раніше здогадатися, якби не притупив твоїх розумових здібностей бізнес. — Слова, як завжди, розліталися від Альви іскрами. — Всі електронні машини орієнтовано на типову схему, скажімо, на такий мозок, як твій. Але в такому мозку з типовими асоціативними ділянками й типовим зв'язком нейронів менше каналів зв'язку та обхідних шляхів, аніж у мозку Венстена. А я маю справу з біонікою. Я створюю електронні машини за певними живими зразками, котрі найбільше мене цікавлять, з урахуванням їх відхилень від норми, їх швидкодії. Відверто кажучи, це відхилення мене якраз найбільше цікавить. Природа напрочуд різноманітна,

вона містить мільйони норм. Лише завдяки відхиленню від звичайної норми такий мозок здатний розкрити нові норми природи, явища, закони. Я намагаюся записувати в пам'ять машини все, що знав небіжчик, настроюю її на його «тон». І коли я даю такій системі ті самі факти, що й звичайним машинам, вона робить зовсім інші висновки.

Тобі вони здалися б ненормальними, безглуздими, як сама машина і мозок, на кшталт якого її зроблено. Але що таке норма? Ти чи Ейнштейн? Твій знаменитий Краузе чи Бетховен? Що таке норма для людського мозку? Може, відповіси?

Він перевів на Конрада свої темні недобрі очі.

— А колись же й ти був добрячим інженером. Пам'ятаєш, як ти досліджував струми взаємодії?

Конрад скривився.

— Але ти завжди був неабияким негідником і тебе тягло до всілякого паскудства. Цікаво було б зазирнути до твоїх чарунок пам'яті. Певно, там чимало різної погані й мотлоху…

Він зробив крок до Конрада, немовби й справді збираючись розітнути йому череп.

— Не поглядай на пістолет. Тобі до нього, не дотягтися. Втім, я не збираюся завдавати собі клопоту операцією. Отут за стіною перед нами не весь Венстен, а лише частина його мозку, в якому, щоправда, підсилено електричну активність. Але ця частина дає такі розв'язки, до яких тобі не додуматись. Розумієш тепер, що таке норма для людського мозку, якщо його діяльність не скеровано на такий непотріб, як у тебе?

— Ти божевільний, Альва, ти такий же ненормальний, як і твої машини. Тому в тебе ніколи не було жодного зайвого цента, — мовив Конрад, прямуючи до дверей лабораторії.

Альва не намагався йому перешкодити. Уже біля дверей Конрад сказав:

— Та якби ти згодився перейти до нас… Можу тебе запевнити — ми б не поскупилися.

Альва вже не дивився на нього. Він перепилив ручки регуляторів. Відблиски індикаторних ламп веселковими барвами вигравали па його гулястій лисині. І лише коли клацнули двері, він гукнув Конрадові навздогін:

— Якщо ти надумаєш притягти мені свого група після смерті, не завдавай собі клопоту: він мені не знадобиться!

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ?

Дочці Маринці присвячую

I

Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.