Справа командора
Шрифт:
— Про що ти думаєш? — запитала вона.
— Про тебе.
Він подумав:
“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”
“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче
“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта—7…”
— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.
— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?
Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по—справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:
— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…
— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.
— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.
— В усякому разі, менше за тисячу тонн?
— А ти можеш підняти тисячу тонн?
— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.
Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.
Пролунав мелодійний дзвінок
“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.
— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.
— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.
Сигом почув голос матері:
— Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
— А ти слухатимешся? — запитав сигом.
— Ні!
— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
— Годі пустувати, Анте.
Минуло два дні.
— Мені пора…
“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”
По небу пливли гривасті хмари.
— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.
— Так. — І додав: — Слово честі.
Ніхто не всміхнувся.
“Що сказати матері? Їй найважче”.
Нічого не міг придумати.
Хмари пливли нескінченною чередою.
— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.
Її голос був спокійний, і слово “син” лунало
“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.
— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.
— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…
Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…
“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”
“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”
Ант усміхнувся, ніби спіймав слово—камінь і відкинув його геть. Він сказав:
— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…
КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ
«Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим…»
Це прислів'я в окрузі Лобіту, в африканській країні Анголі, звучало так: «Краще бути сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе, ніж африканцем Ньгаячокве». Бо ж не було в усьому окрузі людини, багатшої і здоровішої за сеньйора де Арготе, і не було істоти, біднішої й нещаснішої, ніж старий самотній Ньгаячокве.
«За все життя я не витратив на лікарів жодного анголара», — говорив сеньйор Луїс, і це було чистісінькою правдою.
Тому так і здивувався лікар Уолтер Кроумен, коли по нього заїхав чорношкірий шофер сеньйора Луїса.
— Ну, що там у вас трапилось? — спитав він у шофера.
— У сеньйора болить живіт. Сеньйор стогне. Я сам бачив, — заторохтів африканець. — Сеньйор послав за вами. «Мерщій!» — сказав сеньйор Луїс.
— Сеньйор Луїс? — насупив брови лікар.
— Так, так, пан сеньйор Луїсфернанготе, — закивав головою африканець, з'єднуючи ім'я і прізвище хазяїна в одне слово.
«Мабуть, якийсь там апендицит», — подумав Уолтер, уявляючи собі високого, стрункого сеньйора, завзятого наїзника й баскетболіста, і згадуючи слова старого лікаря Вальєроса: «Ніколи не зустрічав такого могутнього організму».
Він допитувався далі:
— А у лікаря Вальєроса ти вже був? Що з ним?
— Мій пан сказав: потрібні ви.
Уолтер знизав плечима, взяв чемоданчик з інструментами, що завжди стояв напоготові, й попрямував за африканцем.
Автомобіль помчав вузьким звивистим шляхом поміж акацій і велетнів—баобабів.