Стріла Часу
Шрифт:
Я поглянув угору. Над нами розстилалося оксамитно-чорне небо, всіяне яскравими вогниками крупних зірок. Але звідки ж світло, якщо тепер ніч?
Я здивовано оглянувся. Світло випромінювали самі будівлі, підлога навколо, кожен предмет. Хвилі м’якого проміння, здавалося, пливли просто в повітрі.
— Що це за планета? — не стримався я. — І чому таке темне небо? Невже атмосферна оболонка дуже тонка?
— Це не планета, — усміхнувся космонавт. — Це космічна станція для міжзоряних кораблів. Тут є все необхідне — інформація, пальне, запасні апарати.
— Станція? Така велетенська? — ахнув професор.
— Це
Космонавт рушив уперед, ми за ним. Йти було легко, настільки легко, що хотілося підскочити і летіти над поверхнею дивної споруди. Сухе, насичене озоном повітря живлющим джерелом вливалося до легенів, збуджувало думку, підбадьорювало. Якось підсвідомо я сприймав слова космонавта, що йшов попереду і пояснював призначення будівель.
Я дізнався, що ми перебуваємо в середині гігантської сфери, яка має кілька кілометрів у діаметрі і зроблена з синтетичних прозорих речовин величезної щільності, яким не страшні зустрічі навіть з найбільшими метеорами. В одній половині цієї кулі влаштована система штучного тяжіння, а також будівлі з необхідною апаратурою, про які спочатку нам говорив космонавт. Він розповідав нам про принцип роботи їхніх кібернетичних машин, але я нічого не зрозумів. Пам’ятаю тільки одне — ті люди повністю поєднали біологію з механікою та електронікою. Саме на такому принципі працював той апарат, який законсервував нас в анабіозному стані і знову перевів у звичайний стан. Я запитав про музику, що супроводжувала мене в час небуття. Космонавт пояснив, що деяка частина свідомості зв’язана з системою штучного мозку для контролю. Вона настроюється на певну мелодію, певний ритм, які супроводжують перетворення. Якщо з’являються фальшиві акорди, апарат автоматично відновлює потрібний процес, не допускаючи загибелі жодного елемента «законсервованої людини».
Ми ввійшли до першої будівлі. Це був центр інформації. Назустріч нам з туманного отвору великої сфери вийшли дві постаті, схожі на нашого господаря. Космонавт простягнув їм руки. Всі троє радісно обнялися і довго дивилися один одному в очі. По вигляду цих розумних істот я бачив, яка напружена думка клекотить зараз в ефірі, передаючись від одної людини до другої.
Потім «земляки» нашого господаря зацікавлено повернулися до нас і приязно захитали головами. Ми з Діжею переглянулися, ніяково затупцювали на місці, відчуваючи себе дітьми поряд з представниками цієї цивілізації.
Згодом ті двоє зникли знову в сфері — керівному мозку станції, як пояснив космонавт. Він оглянув кілька незрозумілих апаратів, на мініатюрних екранах яких пульсували бліді вогники. Там були записи всіх новин за ті дві тисячі років, що він провів у польоті. Ви дивуєтесь, що він так багато літав? Еге, я розумію вас… Адже апарат того космонавта міг долати будь-яку відстань за мінімальні частки часу. Тут нібито протиріччя. Але він пояснив нам, що ті тисячоліття він провів у інших світах, вивчаючи тамтешню цивілізацію.
Все, що розповідав чужинець, було дуже й дуже складне. Тому я частково не сприймав те, що він говорив, натомість знову й знову милувався формами чарівних будівель.
Правду кажучи, я не зміг би ні намалювати хоч приблизно тих споруд, ні описати їх. Це було щось поза буденним, звичайним сприйманням. Я бачив
Це можна порівняти хіба з морською хвилею під час бурі. Бачиш її форму, колір, заглядаєш в прозору глибінь, милуєшся міріадами бризок, що райдугою горять проти сонця, але не можеш охопити її, як щось ціле.
Я ніяк не міг збагнути, як можна створити такі споруди і з допомогою чого. Професор теж не відводив погляду од велетенського купола, що мінився мільйонами відтінків барв, ніби грав якусь чарівну симфонію променів.
Отямившись, ми запитали космонавта, хто і як будував ці архітектурні шедеври.
Космонавт здивовано поглянув на нас, ніби не міг збагнути, чого ми хочемо.
— Цей метод у нас вважається уже застарілим. Тепер будують набагато швидше і ефективніше. Художник-архітектор одержує замовлення побудувати необхідну споруду, йому надають потрібні автомати, матеріали. У всякого художника є свої мрії, задуми, видіння. Наймиліші мрії він втілює в реальні споруди…
— Як саме? — не стерпів я.
— Через ланцюг проміжних кібернетичних апаратів, — відповів космонавт. — Невже ви не розумієте? Ну, може, у вас використовують машини для трансформування слабких м’язових зусиль в набагато сильніші?..
— Маніпулятори, — шепнув професор.
Я сказав, що на Землі щось подібне є, але тільки на початку свого розвитку.
— Саме на такому принципі проводиться у нас будівництво, — вів далі космонавт. — Думки архітектора чи конструктора перетворюються в енергетичні сигнали, а згідно тих сигналів автомати роблять все, що задумано. Ясно й просто…
— Хм, — озвався професор. — Для них це ясно й просто. А в нас голова обертом іде…
Я згодився з ним і попросив космонавта, щоб він розповів нам про свою планету, про її людей, про їх життя і роботу. А перед тим щоб він назвав своє ім’я, бо якось негарно говорити з людиною і не знати, як до неї звертатися.
У відповідь ми почули якусь плутанину. Апарат-перекладач явно не знав, як передати нашими звуками ім’я чужинця. Космонавт занепокоєно нахмурився. На ніжно-фіолетовому обличчі поповзли сірі плями, глибокі очі потемніли. Я всім єством своїм відчував напружену роботу колосального мозку чужинця. Він напевне намагався збагнути, як спростити своє ім’я, щоб воно стало доступним нашому сприйманню. Нарешті в погляді його з’явився вираз задоволення.
— Я знаю, — почулася відповідь. — Це буде приблизно значити Народжений Небом. А тепер підійдіть сюди, я познайомлю вас з нашою системою і розповім про історію нашої раси…
РОЗПОВІДЬ НАРОДЖЕНОГО НЕБОМ
В стіні будівлі відкрився темний отвір. Він розширювався, охоплюючи всю верхню половину сфери. Мені стало моторошно. Створювалося враження, ніби ми стоїмо на якомусь диску, а навкруги нічого нема, крім безконечної пустелі Космосу. Над нами горіли яскраві зірки кулястого скупчення. За ними розкинулася на чверть неба гігантська зоряна спіраль — безумовно, галактика, схожа на нашу власну. Прямо перед нами простір чорнів бездонним проваллям. Там я не бачив жодної зірки, жодної туманності.