Стріла Часу
Шрифт:
Зараз! Скоро! Ще одна мить!
В мороці хмар спалахнуло море вогню. Вихор газів ринувся в Космос. Він миттю досяг ракети, закрутив її з титанічною силою, метнув у безодню. Сіт боляче вдарився об пульт, хвиля непритомності склепила очі. Отямившись, припав до перископа, згасаючим поглядом подивився в нього.
Та-іна задрижала, закуталась хмарою розпечених газів. Крізь ту хмару засяяло сліпучо-голубе проміння. В пітьму простору полетіли гігантські уламки планети. Та-іна розліталася на частки. Половина її спалахнула ніби новий Цон-і, і, залишаючи вогняний
Сіт упав. Темрява насунулася на свідомість, погасила останню розпачливу думку космонавта:
«В реакцію вступила вода океану. Планета загинула…»
…Сіт не вмер. Він опритомнів. Усвідомивши своє становище, важко звівся на ноги. Ракета летіла по орбіті Та-іни навколо Цон-і. Десь далеко, за тисячі кілометрів від апарата, блищали кам’яні брили. Сіт знав, що то за брили! То були останки рідної планети!
Холодними руками, машинально Сіт спрямував ракету до найближчого уламка, вміло посадив її на поверхню. Одягнувшись у скафандр, вийшов назовні. Темрява космосу зустріла його величним сяйвом мільярдів зірок. Сіт довго стояв біля ракети, дивлячись у бік зеленого вогника планети Льо.
Залишків Та-іни вже не було видно. Вони розсіялися в безконечності.
Прощай, мати моя! Я власними руками знищив тебе! І тепер один, один у всьому Космосі! Безліч світів сяє вдалині, але хіба є там теплі, дружні серця, рідні душі?
Мовчить космос, холодить тіло. Але що це поряд з ракетою? Гігантський циліндр. Він світиться в темряві голубим промінням. То, напевне, залишки пекельних установок Нура. Портативний лічильник на грудях Сіта показує, що від того циліндра випромінюється радіація величезної проникаючої сили. Ну та дарма! Сіту вже нічого не страшно!
Він присів на скелі, недалеко біля ракети, повернувся обличчям у той бік, де мусив бути Цон-і. Ще раз побачити животворне світило, відчути тепло проміння… і можна вмирати!..
В згасаючій свідомості Сіта з’явилося ясне розуміння неосяжності Всесвіту. Планети, зірки, цивілізації — все це мить, іскра в безконечному плині часу! Значить, даремно пройшло все — історія, прогрес і страждання Та-іни? Значить, не треба було боротися, шукати?
Ні, неправда! Смисл життя — в безконечній боротьбі, в пошуках, стражданні, в розумінні самого себе… Умираючи, треба мати право заявити собі, простору, далеким світам: я був людиною!
Гро-оча! Дика планета! Може, на тобі згодом з’явиться істота, осяяна вогнем розуму! Чи знайде вона шляхи до світлого майбутнього? Чи не повторить жахливої трагедії Та-іни?
Голубий вогник Гро-очі заспокійливо блимнув у темряві простору, закутався туманом. Де ж Цон-і? Чому не видно його променів?
Холодок смерті сідає на серце. Руки німіють. Чи то в Космосі чи всередині мозку задзвеніла висока нота. Вона здіймається все вище, боляче розриває все тіло гострим звучанням.
Ще трохи терпіння. Останній протест тіла проти небуття. Почорнілі губи Сіта ледь-ледь ворухнулися, з них злетіли вже нечутні слова:
— Я був людиною!..
З-за скелі зійшов Цон-і. Його сліпучі промені залили поверхню астероїда,
ОСІННІ КВІТИ
…Над Києвом опускався літній прозорий вечір. Пісня пливла над Дніпром — древня, прекрасна, як спогади про дитинство. На схилах Володимирської гірки з’являлись і зникали ніжні пасма туманів. Вітер доносив аромат польових квітів з лівобережжя.
Василь глибоко вдихнув те запашне, неповторне повітря, ніби хотів напитись його. Потім звільна повернувся до Оксани, її зелені очі посміхалися, але на обличчі з’явився вираз ніяковості.
— Вам, може, не подобається, друже?
— Як ви можете говорити таке? — серйозно заперечив Горовий. — Хіба я не слухав, затамувавши подих? Але звідки ви взяли всі інші подробиці? Адже Сіт незабаром після розповіді помер… а інших матеріалів не було…
Оксана скрутила рукопис трубкою, лагідно всміхнулася.
— Звичайний авторський домисел. Може, воно й не зовсім так було… Особливо, що стосується подій на Ма-ото. Але ж ситуація змальована вірно?
— Безумовно!..
— А раз так, то беріть цей рукопис…
— Для чого, Оксано? — здивувався Василь.
— Я дарую його вам. Завтра — знову на Марс…
— Спасибі. Але я вважаю, що це оповідання треба обов’язково опублікувати… Хай всі люди на Землі… на Гро-очі… знають, що може статися й у нас, якщо силу науки обернути проти людини!..
— Ви думаєте, що на Землі теж може бути така трагедія? Василь на мить задумався, потім рішуче похитав головою.
— Ні. У нас історія йшла інакше. Атомна могутність з’явилася тоді, коли вже стало майже неможливо застосувати її проти людства! А тепер — тим більше…
— А все-таки… — Брови Оксани високо піднялися вгору, в очах блиснули строгі вогники.
— Все-таки… обережність не завадить! Давайте ваш рукопис. Думаю, що він побачить світ…
— Спасибі… а тепер попрощаємось?
— Ні… Ще трохи… пройдемося понад Дніпром…
Дві постаті спустилися з гірки, влилися в широкий потік людей, що плив понад рікою. І хоч на голові жінки сріблилася сивина, а обличчя чоловіка горіло рум’янцем молодості, обом не хотілося розлучатися. Яка сила з’єднувала їх, що викликало в двох серцях нездоланний сум за давно минулим, яке розділило їх широкою безоднею?
Для чого питати відповіді? Та сила — вічно молодий дух пізнання, гаряче серце, ясний розум, які завжди штовхатимуть їх у країну тайни, в неосяжні далі за світлом істини…
А хвиля дніпровська тихо плюскотіла об кам’яні береги, і здавалося, що вона шепоче казку — дивну неповторну казку, яка кликатиме нові, грядущі покоління до подвигів, до шукань і до безсмертної слави…
На сходах Безмежності
Частина перша. Брати з Космосу