Стріла Часу
Шрифт:
АБСТРАКЦІЯ І ЛЮБОВ
Відкритий автомобіль повільно виповз на автостраду, розвернувся і, набираючи швидкість, помчав до Парижа. Горовий оглянувся, ще раз прощаючись у думці з французькими друзями-астропілотами, яким він і його екіпаж допомагали оволодівати технікою космічних польотів.
— Хороші хлопці! — вголос промовив він.
— Еге, — вигукнув весело Гнатенко, милуючись білосніжними котеджами обабіч шосе. — 3 такими хлопцями не страшно летіти навіть у пекло.
— І в француженках! — єхидно озвався Діжа, переморгуючись з Леонідом. — Я бачив, бачив твою кралю. Напевне, домовився, щоб і в Київ приїхала?..
— Не твоє діло! — одрізав Гнатенко.
— Зчепилися! — докірливо озвався Горовий. — Одне слово — і як коти! Що за охота?
— А ти не вчи мене! — огризнувся Діжа. — Я все-таки старіший від тебе! Ти забув, що я твій учитель?
— Був колись! — вколов Івана Горовий.
— Нагадала баба дівера, що хороший був! — піддав жару Гнатенко. — Минулося, минулося, Іване! Треба було тобі не молодіти! А то лисина зникла, тепер нема чому шани віддавати…
Всі зареготалися. Водій автомобіля — юнак-француз з кирпатим веселим носом і рудим вихором на голові — зацікавлено обернувся до Леоніда і попросив перекласти, бо, як він висловився, веселощі, сміх — це перли, які, зустрівши на дорозі, обов’язково треба підняти. Леонід виконав його прохання. І тоді дзвінкий сміх водія вплівся в голоси космонавтів.
Високі естакади космопорту Франції зникали вдалині, танули в голубій імлі. Автомобіль, тримаючись на потужних пневматичних подушках над матово-чорною площиною дороги, майже з швидкістю гвинтових пасажирських літаків краяв тепле літнє повітря, яке, обтікаючи стріловидну машину, тоненько співало якусь мелодію. Водій, все ще усміхаючись, поглянув на своїх пасажирів, кивнув на екран портативного телевізора.
— Може, включити, мсьє?
— Давай! — озвався Діжа. — Та що-небудь веселіше, а то на триклятому Місяці нічого, крім каміння, не побачиш!..
На екрані виникло миловидне личко жінки-диктора. Осліпивши глядачів білозубою посмішкою, вона сказала:
— Сьогодні відкривається Виставка космічного живопису. Поспішайте!
Жінка махнула рукою, ніби знімаючи якийсь покрив. На екрані виникла перспектива зоряного простору, на тлі якого спалахнули яскраві слова:
РЕВОЛЮЦІЯ В МИСТЕЦТВІ!
НОВЕ СЛОВО ХУДОЖНИКІВ!
ВЕЛИЧЕЗНІ ДОСЯГЕННЯ АБСТРАКТНОГО ЖИВОПИСУ!
КОСМОС І МИСТЕЦТВО!
Знову з’явилася жінка-диктор, співуче промовила, кокетливо примруживши очі:
— Поспішайте, поспішайте! Будьте присутні при народженні нового!
Потім попливли кадри реклами. Леонід, що сидів біля водія, оглянувся на товаришів.
— Може, підемо, друзі, га? Як-не-як, а Міжнародна виставка! А то полетимо
— І жалкувати нема чого! — махнув рукою Горовий. — Я був на кількох виставках абстрактного живопису! Жах!
— Але ж це щось зовсім інше! — заперечив Гнатенко. — Ти ж чув — космічний живопис! Значить, нам гріх не піти! Побачимо, як там художники інші світи розмальовують!
— Ну раз так, то підемо! — згодився Горовий. — Тільки ненадовго! Не забувайте, що сьогодні вночі — виліт до Києва.
— Скоріше б, — аж застогнав Діжа. — Так хочеться в Дніпрі покупатися, на пісочку повалятися…
— Поваляйся на березі Сени, — пожартував Гнатенко. — Хіба не все одно!..
— А не все одно!.. Навіть запах не такий! І круч дніпровських нема… І трав таких нема, і коси піщані ніби не ті… А дід Данило? Хіба ще де-небудь знайдеш такого діда?..
— Ось тут я з тобою згодний! Таких дідів більше ніде нема!
— Писав мені, — сказав Леонід. — Недавно! Каже, бачити почав погано, руки слабнуть! Так хоче, щоб усі ми приїхали попрощатися!..
— Обов’язково поїдемо! — гаряче озвався Горовий.
Автомобіль зупинився в пригороді Парижа, плавно сів на м’які лапи. Водій з жалем показав уперед. Шосе для пневматичних машин закінчилося, далі йшла старовинна брукована вулиця.
— Треба вам пересісти на колісне таксі, — сказав шофер. — Прощайте, мсьє, спасибі вам! Коли телевізор показуватиме ваші подвиги в космосі, я згадаю, що колись віз вас на своїй машині, і серце моє наповниться радістю!..
Космонавти тепло розпрощалися з хлопцем і рушили вздовж вулиці. Перехожі зацікавлено оглядали їх костюми із срібними значками Міжнародного клубу космонавтів. Якийсь юнак захоплено оббіг кілька разів навколо друзів і, піднявши руки вгору, закричав:
— Та це знаменита четвірка! Мсьє Горовий, мсьє Гнатенко, мсьє Діжа і мсьє Топчій! Ура їм, віват!
Десь миттю взялася юрба, десятки усміхнених сяючих очей оточили космонавтів, десятки рук простяглися до них з блокнотами, книгами, фотографіями, вимагаючи автографів. Зчинився галас. Друзі, нетерпляче оглядаючи вулицю, виконували свій важкий обов’язок, дряпаючи підставлені блокноти і карточки автоматичними ручками. Нарешті, з-за рогу з’явилося авто. Діжа підскочив, жалібно замахав руками.
— Егей! Таксі! Рятуйте!
Юрба зареготалася. Космонавтів схопили, підняли на плечі і понесли до машини. Коли таксі рушило, друзі переглянулись, засміялися і полегшено зітхнули.
— Хай йому біс! — покрутив головою Горовий. — І не набридне їм горлати та величати незнайомих людей?
— Чому ж незнайомих? — озвався Леонід. — Весь світ знає нас в обличчя! Слава — нічого не поробиш!
— А я згоден з Василем, — серйозно сказав Гнатенко. — Таке ставлення до слави — це атавізм, спадщина минулого. Скромній людині неприємно, коли її особливо якось відзначають, та ще й прилюдно, коли вона навіть зробила щось велике, визначне.