Шрифт:
ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР
СТУДЕНТ
Уночі палало село. З неба злякано дивився вниз поблідлий місяць і, ховаючись у хмари, тікав і з жахом озирався назад, на полум'я. Дерева хитались і, від страху наїживши голі віти, ніби силкувалися втекти; а вітер гасав над полум'ям, зривав з його головні, шпурляв ними в сусідні хати, розкидав і лютував свавільно й безпардонно. Побіля ж полум'я бігали, метушились маленькі,
Місяць утік, небо посіріло, а коли зовсім розвиднілось, вітер стомився, і вогонь ліниво, байдуже, ні крихти не вважаючи на людей, наче й не їхні хати він пожер, став погасати. Куріли чорні, обгорілі сволоки, балки; недогоріла солома куріла теж байдуже, ліниво, стомлено. А з того боку, де згоріла половина села, сходило сонце, весняне і радісне. Наплювать йому на недогорілі балки, на сірі, чорні обличчя, на дику тугу, на повислі руки маленьких людей! Воно собі умите, веселе, сміючись, плило з того боку, звідки нісся всю ніч вітер, звідки тікали і хмари, і місяць.
На непогорілих же вулицях валялись вирятовані діжки, скрині, кочерги, свитки: між ними плакали й вовтузились діти, жінки та діди; мов задубілі, стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали, наче сподіваючись криком забити полум'я своїх мук, свого одчаю і туги.
Між ними сиротливо блукали собаки і, піднімаючи голови догори, жалібно, страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшні постаті голоду, нужди, хвороб, які зграєю йшли на погоріле село. На собак з ненавистю і страхом кричали, вони підгортали хвости і знов, одійшовши, піднімали голови й вили. Прив'язані до тинів корови та коні ревли, тупчились; діти дрижали з холоду і плакали; хитались і голосили жінки.
А сонце велично, розкішно плило собі, земля назустріч кидала йому фіміамом туманів своїх і ніжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева заспокоїлись і тільки часом здригувались голими вітами, неначе згадуючи страхіття ночі.
Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили поміж почорнілих хат, розкидали недогорілу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну і безсило схиляли голови на груди.
Коло згорілого трупа коняки і повалених стін стояв дід, без шапки, з пропаленою сорочкою, й мовчав. Вітер несміло, боязко гравсь його сивим чубом. Довго стояв дід, потім підвів голову й дико, люто дивлячись у небо, заговорив:
— Ну й усе?.. Чи ще мало? Га?
Він розідрав сорочку і випнув жовті, кістляві, старі груди з жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла піна, в старих зморшках лежала сажа, полинялі очі блищали гострим, холодним світлом.
— Як мало, то можна й ще!.. Ось-сьо, о...
На нього дивились сусіди і йшли до нього.
— Та схаменіться, діду! Що ви кажете? Бог дав і взяв.
— Взяв? — впився в сусіду страшним своїм поглядом дід: — За що взяв?
— Людей виніть, діду, люди винні, а не Бог...
— Де вони, ті люди? — повів очима дід навкруги.
— Нема їх тут, шукати
Дід не хотів іти, але його повели туди, де стояли і кричали інші. Дід ішов, схиливши голову, і вітер несміло, винувато гладив і хилитав його сиве, розкудовчене волосся.
— Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!..—кричав рудий, веснянкуватий Гаврило і, показуючи замазаною у сажу рукою до лісу, грізно тряс головою.
— Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! — випнулась наперед Козубиха: — Ішли і дивились на Домахину хату. А з неї якраз і почалось. Вони!..
— Де вони, ті студенти? — раптом пролізаючи до Домахи, глухо спитав дід, і полинялі очі його дивились гостро і люто.
— Де? — хитнула головою Домаха.— Шукай їх! Ти його піймаєш. Там!..
— Де «там»?
— У лісі, у чорта в болоті...
— У чорта? Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасить мою хату. Давай!
— Жили їм вимотать!! — летів крик із грудей, із стиснених кулаків, з затуманених очей. Летів і нісся до високого, спокійно-радісного неба з веселим, величним сонцем. І собаки піднімали голови до цього сонця, і страшно вили, і курилась чорна руїна хат, наче простягаючи тонкі стовпи диму до царя природи. А цар природи весело сміявся.
В кінці вулиці з'явився якийсь чоловік. Він чогось озирався назад і поспішав. Чоботи йому і свита були заляпані, шапка одсунута назад, і з блідого лоба капав піт на худі щоки.
Надійшовши до розкиданих, скупчених діжок, клунків, до плачучих дітей, він зменшив ходу й часами зупинявся. Потім знов озирався назад і скоріше йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. І молоде, худе та бліде лице його наливалось чимсь схожим на крик і плач погорілих людей.
І щодалі йшов він, то все менше озирався назад і частіше зупинявся, розпитував і болячими великими очима дивився на дрижачих дітей, на виючих собак, на шматки погорілих, розкиданих дощок. А коли підійшов до купи людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, й очі горіли.
— Драстуйте! — хрипло поздоровкався він.
Хтось сказав йому «драстуйте».
— Чого ж ви ждете тепер? — дивлячись на всіх гарячими очима і лижучи сухі дрижачі губи, раптом голосно скрикнув він. Всі здивовано і замовкнувши подивились на нього.
— А ти хто такий? — суворо спитав чийсь голос.
— Хто я такий? — перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, у грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло.
А потім воно, це велике, боляче стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.
А вони вже не питали, хто такий він.
— Голубчику наш! — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зітхали й дивились кудись далеко, поперед себе.
Від руїни ж здіймались спокійно стовпики диму до ясного неба і вила недалеко собака.
— Стражники їдуть! — раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся. В кінці вулиці на конях, то зупиняючись і, мабуть, щось питаючи у людей, їхало троє людей в сірих одежах і з винтовками за плечима.