Шрифт:
Частина перша
І
Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.
– Здається, тут, – тихо промовив один із них.
Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.
Один із супутників – трохи нижчий на зріст –
– Вам кого?
Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.
– Хто вам потрібен?
– Пан Юргенс, – відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.
– Хто вас послав до нього?
– Пан Брехер.
– Що він просив передати?
– Речі благополучно відправлені…
Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.
У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.
Нічні гості залишились самі.
Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.
Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.
Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.
– Прошу, – промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.
Відвідувачі встали і пішли за нею.
Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, – був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.
Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.
Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.
– Прізвище? – різко спитав він по-німецьки.
– Ожогін! – підвівшись, відповів старший.
– Грязнов! – сказав другий.
– Що маєте до мене? – Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.
Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса.
– Коли залишили посьолок? – спитав Юргенс, розпечатуючи лист.
– П'ятнадцятого вересня, – відповів Ожогін. – Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.
– Чому пішки?
– Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.
Юргенс схвально кивнув головою.
– Обидва – жителі посьолку?
– Ні, – сказав Ожогін, – ми не місцеві.
– Довго жили в посьолку?
– Не більше двох тижнів.
– За цей час російська авіація бомбила Вільний?
– Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.
– Ви росіянин?
– Так, росіянин.
– І ви? – звернувся Юргенс до Грязнова.
– І я росіянин, – відповів Грязнов.
– Земляки? Знайомі?
– Ні те ні те, – Грязнов похитав головою. – Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.
Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.
– Хто брат?
– Інженер-геолог.
Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.
– Спеціальність? – звернувся він до Ожогіна.
– Інженер-електрик і зв'язківець.
– Освіту одержали за радянської влади?
– Звичайно.
– Що ж вас примусило стати нашим другом?
Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.
– Як вам сказати… – криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. – Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…
– За що ж його посадили до в'язниці?
– Він був запеклим ворогом радянського ладу.
– А ви? – Юргенс перевів погляд на Грязнова.
– Особливих причин немає, – відповів той.
Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.
– Що ж трапилося з вами? – спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.
– Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.