Танго
Шрифт:
— А ви знаєте, пане Горбатюк, я завжди найбільше остерігалася саме старих друзів.
Левонтій сприйняв це як натяк, але так і не міг уторопати, на що вона натякає й про що здогадується.
Постовбичивши мовчки хвилин із десять, він незграбно розкланявся й почовгав додому, проклинаючи все на світі. Його таки хвилювала затяжна хвороба Сергія. Чим довше хворітиме, тим довше лишатиметься в цьому домі. А це аж ніяк не входило в розрахунки Горбатюка.
Ряжанка знову поламав його плани. Сталось те, чого найбільше боявся: Стефанія вмовила батька взяти хворого до себе.
— Пане директор! В мене ж добра хата, й той… нікого нема. Тільки я та він будемо…
Старий запитально глянув на доньку. Й справді, ніби не дуже зручно.
— Ні, тату. Людині потрібен догляд. Бачите ж, у якому стані пан Ряжанка… Тут жіноча рука необхідна.
Помітивши, що батько невдоволено насупивсь, вона додала, ніби між іншим:
— Пріся впорається.
Й нищівним поглядом зиркнула на Горбатюка. Та потім, коли 6 не завітав, біля хворого сиділа таки не Пріся, а сама Стефанія…
Мільха ввесь час турбували з фірми. Керівництво жадало звіту за пророблену розвідку, а старий ще й сам нічого не знав. Сказати щось міг тільки Ряжанка, але він був у важкому стані. Мільх із нетерпінням чекав того дня, коли Ряжанка нарешті розплющить очі. І хоч старий не зізнався б у цьому навіть перед причастям, але він чекав не так того, що Сергій скаже йому, а того, що скаже Стефанії. Чекав — і боявся.
Він чудово розумів стан свого заступника — й у душі злорадо посміхався. Той зробився ще улесливішим: запобігливо відчиняв двері, проводжав аж до крісла й допомагав сісти.
Мільх теж став дуже уважним до Горбатюка, частіше, ніж досі, заводив з ним розмови про міжнародне становище, про вільну Україну, нишком реготав із його цілковитої безпорадності в питаннях великої політики й навіть у кишені або під столом крутив дулі: ось тобі Стефанія!
Але Горба тюк, певно, відчував ту нещирість, від чого тільки зростали його самовідданість і запобігливість.
Лише повногруда Муча нічого й не торопала. Одно кліпала очима й дивувалась, чому це шефи раптом стали такі ввічливі один перед одним. Не могла вона пояснити й того, що ось тиждень як сеньйор Леон не зверта на неї жодної уваги. Доводиться надимати губки або й просто вдавати, що нічого не сталось.
Зачинившись у себе в кімнаті, Стефанія впала у ліжко. До горла підступав клубок, а очі лишалися сухими. Виплакатися б оце, але де таке щастя! Клубок тиснув і тиснув. «Сподіваюсь, я опинився тут не зі своєї волі».
Власне, вона й не чекала від нього чогось іншого. Знала, що так буде. А дурне жіноче серце все-таки сподівалось.
У двері тихенько постукала Пріся, але, не здобувши відповіді, одійшла геть. Здуріти можна в цьому домі, збожеволіти від самоти й жахливої тиші. Одного цілими днями не буває вдома, з іншого слова не витягнеш, а третій блукає по нескінченних кімнатах, мов чорний привид, і всім тицяє записки. Дім для божевільних! І так було
Їй говорили, що в усьому винна проклята війна. Раніше в Америці її не знали. Навіть не помітили, як вона пройшла й відгриміла. А тепер психоз охопив чисто всіх. Кажуть, усі три Америки варті кількох десятків бомб. Один залп — і нічого не залишиться. Стефанію виховували в цьому дусі змалечка. Спочатку вона нічого не розуміла. А коли підросла — вжахнулась. Невже так і загине цнотливою дурепою? Вона хотіла дізнатись, що таке кохання. Але, підтятий зеленим, пуп'янок уже не дав плоду. Стефанія так жодного разу й не закохалась. І то, певно, було теж від того бридкого, тваринного жаху, який спотворює людину.
Коли зустріла Сергія, злякалась, бо він був такий самий, як і вона. Стефанія вперше бачила, щоб люди так нагадували одне одного, наче дві сторінки, надруковані під копірку.
У школі Стефанію вчили, що два однойменні полюси магніту взаємно відштовхуються. Мабуть, це прокляте правило фізики діє й серед людей. А коли так, то годі. А то й справді розмріялась, неначе тендітна панянка.
Стефанія намагалася взяти себе в руки. Нічого нюні розпускати. Вона рішуче звелась і вийшла на вулицю. Треба тільки негайно розшукати відчинений бар.
Але її рішучості вистачило щонайбільше на півгодини. Коли заходила в порожній бар, зрозуміла, що всі оті запевнення не варті й копійки й що вона втратила над собою владу, ставши схожою на вітрильник з переламаною щоглою.
Гладкий, розморений спекою бармен анітрохи не здивувався, коли тендітна сеньйорита замовила подвійний коньяк. У таку спеку по барах швендяють лише ті, кому нікуди сховати голову од променів тропічного сонця. Он там, за столиком у кутку, спить навсидячки ще одна розмальована. Мабуть, обидві…
Розділ 15
Майже місяць відлежував Сергій Ряжанка боки в Мільхів. Відчував прикру незручність, але нічого не міг удіяти.
Щовечора до нього приходили Мільх і Горбатюк. Старий переважно мовчав, а Левонтій торохтів без угаву. Інколи з чоловіками заходила й господиня. Сергій лютував. Стефанія більше не грала на роялі, зате була нестерпно ущиплива. Одного разу, досьорбуючи каву, яку їм піднесла Пріся, Стефанія спитала в Сергія:
— Ви давно були в рентгенолога?
Той спочатку нічого не второпав, бо мова ж ішла за Німеччину. Але очі в Стефанії були такі щиро-наївні, що Сергій відчув пастку й на всяк випадок змовчав.
Але тут вихопився балакун Левонтій:
— А що, панно Стефаніє. хіба в Серьоги і в грудях той… щось є?
Господиня тріумфувала:
— Саме в цьому я й сумніваюсь. Мене б зовсім не здивувало, коли б пан Ряжанка зробив рентгеноскопію, й виявилося, що в нього немає ні легенів, ні шлунка, ні серця, ні печінки…