Танго
Шрифт:
Сергій Ряжанка, знизавши плечима, витяг з бічної кишені гаман. Той розгорнув його під плащем, уважно переглянув і повернув господареві, козирнувши одним пальцем.
— Пробачте, сеньйоре. Служба…
Ряжанка знову знизав плечима й мовчки побрів далі. Йому було все абсолютно байдуже. Він вирішив порвати із Стефанією, й ця злива тільки допомагала. Прохолодні струмені освіжали чоло й щоки. Стефанія ошукала його. Він гірко помилився, й ніхто йому не винен. Не треба ніколи розкисати, втрачати над собою владу. Він тільки на мить утратив її — й тепер пожинає плоди своєї
Сергієві на мить здавалося, що такі висновки рятують його, але на серці не легшало. Блакитні зоряні очі Стефанії ввижались йому і в пасмах дощу, і в калюжах на тротуарі. Вона посміялася з нього. Привселюдно заявила, що поводилась, як остання повія. Тоді Сергій дременув звідти, мов од чуми. Але потім йому хотілося повернутись до того проклятого ресторану «В затінку пальм» і надавати їй ляпасів. Це було б добрим уроком. Принаймні віддячив би за ганьбу.
А тепер думати про це пізно. Минуло вже, мабуть, днів чотири, якщо не всі п'ять. Гострий біль поступався місцем тихому млоїнню.
Попід хідником шугнула машина, геть обляпавши Сергія, але він не звернув на неї уваги. Помітив лише, коли за кілька кроків стала і з дверцят вистромилось усміхнене обличчя Буенавентури.
— Сеньйоре начальник! Залазьте швидше сюди! На вас рубця сухого не лишилось!
— А, мучачо… — буркнув Сергій, не дуже здивований такою зустріччю. Він байдуже вліз у машину поруч із Буенавентурою. На задньому сидінні хтось ворухнувся, але Ряжанка навіть не глянув туди.
— Ви, любий, думаєте, холодні ванни сприяють одужанню? — почувся знайомий голос.
Сергій рвучко повернувся. Так і є. Під чорними кудлатими бровами кумедно морщився ніс доктора Абаджієва.
— Значить, ви знайомі, — чи то спитав, чи констатував Сергій. — А я тоді думав, як це я опинивсь у ваших лабетах.
— Ми з Буено старі знайомі, любий. Колись працювали разом.
— Дивну маєте професію, докторе. Чи ви, може, майстер на всі руки? То ви археолог, то лікар, а тепер кажете, що й геолог.
— Ні, любий. Колись блукав без роботи, її ваш друг, сеньйор Горбатюк, узяв мене до себе кур'єром. Благодійник, так би мовити…
Сергій згадав, як торік у кав'ярні «Санта-Лючія» Левонтій допитувався про Абаджієва. Думав, допік йому чимось.
— Мені Буено казав, що ви все літо кружляли навколо гори Сьєрра-Морте. Чи не здається вам, що ми надто часто стрічаємось? Адже й наша експедиція була в тих місцях.
— А ви що шукали? — запитав по хвилі Сергій, не відповівши болгаринові. Йому згадався безталанний Хорхе. — Мабуть, скарби інків?
Абаджієв засміявся:
— По-перше, інки туди не сягали, а по-друге, ви маєте рацію лише частково. Ми шукали скарби, та не ті, про які натякаєте. Шукали скарби давньої культури, ще старішої за інкську. А от що ви шукали, це лишається таємницею,
Сергій насупився. Болгарин ставав агресивним. Дивина. Чого він лізе в душу?
— Ви вгадали, докторе.
— Чи не забули скріпити таємницю клятвою?
В голосі лікаря бриніло відверте глузування.
— Що вам од мене треба? — повернувся до нього Ряжанка. — Ви навмисне стежили за мною, щоб випитувати?
Ніс у болгарина перестав морщитись, а кудлаті брови майже нависли на очі. Ховається… Сергій шукав дошкульного слова, але тут обізвався Буено.
— Сеньйоре начальник, я хотів спитати, чи не забули ви того дня, коли вас укусив каукан?
— Нащо це тобі?..
— Хочу просто перевірити, чи добру маєте пам'ять.
— То й що з того? — Сергій відчув, куди хилить індіянин. Давно чекав цього моменту й боявся його.
— Того дня ви кілька разів намагалися сповідатись переді мною, але я, здається, сказав вам, що хвора людина завжди набалакає такого, про що шкодуватиме, коли видужає. Пригадуєте?
Сергій мовчав.
— Тоді ми з вами домовилися, що поговоримо, коли видужаєте. І ось тепер ви, здається, одужали…
Індіянин замовк. Тільки нерівномірно гарчав мотор та лопотів дощ об тент машини.
Ряжанка сам здивувався, коли почув свій голос.
— Я хотів тоді сказати, мучачо, що шукаю уран… Для водневої бомби… Німцям.
Машину занесло й мало не кинуло на хідники.
— Сеньйоре начальник! Ви завжди говорите про такі несподіванки, що це колись нам обійдеться в добрий десяток ребер на двох.
— Я вам більше не потрібний? — холодно запитав Сергій. — Можете втішатись, а мене випустіть.
Болгарин майже крикнув:
— Кажете — втішатись? А ви не думали про те, кого втішають отакі новини?! — Потім спокійніше: — Я цю війну воював проти гітлерівців. Чи знаєте, що б вони зробили, якби мали водневу бомбу?
— Ні, не знаю, — зло буркнув Сергій. — Я знаю одне: українців бомба не лякає. Їх більше нічим не здивуєш…
— Ви маєте на увазі українських іммігрантів?
— Думайте, як хочете.
— Ви щиро помиляєтесь, любий. Майже ніхто з них не хоче війни. Крім вашого найближчого друга та йому подібних. Але їх жменька.
Чого він тицяє в носа отим «другом»? І як він узагалі знає про їхні стосунки з Левком?
— Раджу краще добирати слова, докторе…
— Чоловіче, вам не завадило б таких слів послухати! Ви казали про українців, і я відповім вам. Серед них багато активних борців за мир. Є й комуністи.
— То, на вашу думку, саме комуністи — справжні представники нації?
— Болгари — народ дотепний. Інколи вони говорять: уся рота не в ногу, тільки Петко в ногу. Ви мене зрозуміли?
— Й що далі?
— А мій регламент, як кажуть бюрократи, вже вичерпаний. Я лише повторю, що ваш уран потрібен тільки Горбатюкові та його директору. Звичайно, крім німців.
Сергій подумав, що б на це сказали барон фон Маузер та його свояк Пищимуха, але не став заперечувати.
— Вас, молодий чоловіче, важко переконати. Але життя — річ сувора. Сказати б навіть — невблаганна. Воно вбиває фактами.