Танго
Шрифт:
У відповідь прохрипіло:
— Я…
Сергій знесилено опустивсь на велетенський стовбур. Так, це був він. У вухах і досі лунав його ж таки голос.
— Із тим… шмаркачем?
Коляда відвів погляд. Його скуйовджене волосся було все в поросі й позлипалося запеченою кров'ю. Сергій тільки тепер помітив, що на голові в того немає шолома, й подумав, що, певно, впав учора в прірву. Отже, він таки впізнав тоді обох: Матвій і «панич Петрусь».
— За віщо?
Поранений перехилився через стовбур і почав змивати з виду бруд і запечену кривавицю. Рана знову роз'ятрилась, по обличчі побігли червоні водянисті патьоки. Він ще раз нахилився й довго та жадібно сьорбав з долоні воду. И тільки тоді буркнув,
— Через неї… Стефанію…
Від раптової люті перед очима в Сергія попоночіло, потім попливли червоні кола, немов розпечені на ватрі сковорідки. Та несподівано стало байдуже про все на світі. Дослухався тільки того почуття й не міг дати собі в ньому ради. Найпростіше — витягти б зараз пістолета й випорожнити в цього типа всі набої, але рука безвільно лежала на шерхкій корі вивернутого бурею дерева.
Розділ 22
Сергій Ряжанка стояв над прірвою, звідки Матвій турляв його в ущелину. На душі було неспокійно. Але Сергій знав, що то не від страху й не від пережитого п'ять день тому. Якась невиразна світла пляма привернула його увагу. Ряжанка напружив зір і збагнув: на третій від гори терасі блищав проти сонця корковий шолом Коляди. Від раптового припливу крові запаморочилось у голові й неприємно замлоїло попід серцем. Сергій відступив од бескиду, а відчуття неспокою не вгамувалось. Та роздумувати не було часу. Там, на тубільній пристані, стояв на припоні човен. За ці п'ять день усяке могло з ним трапитись.
Ішлося легко — ввесь час із гори. Ряжанка навіть розігнався бігцем, та потім стишив ходу. Попереду далека дорога спочатку до тальталівської річки, а тоді ген до самого озера й Чорної скелі. У джунглях панував сизий посмерк, хоч сонце не встигло здолати й чверті свого денного шляху. Над соловою пролунав незнайомий згук. Сергій сіпнувся й вилаявсь. У верховітті, схожі на допотопні літальні апарати, ширяли маруді. їхні крила рипіли, мов незмащені колеса чумацьких возів.
Захоплений небаченим видовищем, Сергій ворухнувся. Настрій покращав, хоч оця постійна зеленкувата півтемрява джунглів здебільшого впливала на нього гнітюче.
Він навіть без роздратування згадав, як п'ять день тому брів по коліно в воді з Матвієм на спині. Сергій ще й зараз не давав собі повного звіту в тому, що сталося. Він тільки пам’ятав, з якою огидою взяв пораненого на спину й побрів далі…
Йшов без зупинки довго, не знати скільки, цілу вічність. Отямився лише, коли почув з берега вигуки. То був старий Освальдо з помічниками. Індіяни мовчки зняли зі спини в Сергія його бридку ношу й навперемінки понесли до табору.
Здається, ще хтось допитувався про подію: чи Буено, чи Мігуель, але Ряжанка не відповів нічого. Поплентався до свого намету й не виходив звідти до наступного ранку. А коли сонце сховалося за верховіття найвищих дерев, у таборі з'явивсь Абаджієв. Уже потім Буено розповів, як вони знайшли лікаря. На їхню археологічну експедицію натрапив Освальдо, шукаючи дичини, й сказав про це Мігуелеві, а той у свою чергу водієві. Буено пішов з мисливцями й привів лікаря.
Коли Абаджієв наклав на переламану ногу Матвія гіпс, молодий індіянин зненацька підійшов до Сергія й простяг руку:
— Спасибі, сеньйоре начальник!
Але Ряжанка люто крутнувся й пішов геть, не помітивши, як Буено спантеличено перезирнувся з лікарем. Болгарин задумливо подивився на геолога й навіть забув зморщити носа.
Коли ж він наступного вечора вліз до Сергієвого намету, той навіть трохи зрадів. Останнім часом не щодня доводилось розмовляти з людиною. Відчував себе самотнім пустельником, якого доля прирекла на танталові кари. Але хай чому чорт, зрештою ж таки він людина! Йому притаманні
Посидівши трохи, болгарин неначе сам до себе буркнув:
— Десь його бачив, а де — хоч убий, не скажу…
Сергій не відповів. Ще подумає — напитує собі співрозмовника.
— Він з іммігрантів чи креол?
Ряжанка й досі не міг до пуття второпати, про що йдеться.
— Хто вас цікавить, докторе?
— Та цей же, що ви його врятували. У скронях Сергієві застугоніло.
— Спитайте в нього.
— Мовчить він. А мені не дає спокою думка, Що я його десь таки бачив. От тільки обличчя розвезло — не впізнаєш. Розумієте, люблю знати про своїх пацієнтів трохи більше, ніж про інших людей.
Сергій клюнув на гачок, явно закинутий лікарем у його бік.
— Ви маєте на увазі мене, докторе? Про мою персону ви й так багато знаєте…
— Більше, ніж бажано? Я вас, любий, правильно зрозумів?
Проте Ряжанка навмисне запитав зовсім про інше:
— Знайшли якісь скарби? Стародавні городища, не відоме досі письмо?
Болгарин здивувався.
— Знайшли, любий. Аякже! Там такі речі! Наробимо доброго галасу, коли повернемося до столиці. Уявіть собі: надибали дивовижне письмо. Досі тільки перекази про нього ходили, а воно тепер у наших руках. Виявляється, стародавні індіяни «переписувалися» з допомогою… Чого б ви думали? — Він почекав, чи не здогадається геолог, але той мовчав. — 3 допомогою звичайних ниток! Простих ниток з лам'ячої вовни.
Сергій теж чував казки про те «письмо». Але хіба воно й справді існувало?
— Еге, любий, таке собі вузликове письмо. Кожна літера — певна кількість вузликів. Щось подібне до морзянки.
Ряжанка намагався говорити найбайдужішим голосом:
— І розшифрували?
— Е, любий, не поспішайте. Знаєте, скільки часу розшифровували письмо майя? А інкське? Отож-бо! А це ще складніше. Але в нашій фірмі справжній чаклун цієї справи є. Факір! Обов'язково розшифрує! Тепер же легше, ніж колись. Електроніка! Ось незабаром прилетить літак — повеземо знахідку в столицю… А ще знайшли череп первісної людини. Зовсім випадково, в печері. Шукали одне, а натрапили на череп. І цікавий висновок можна зробити; колись тут жили люди, дуже схожі на представників сучасної монголоїдної раси. Дивина? Археологи припускають, що Американський материк колись сполучався з Євразією. Якщо їхня гіпотеза підтвердиться, в науці буде вибух, запевняю вас, любий!
Сергій зіщулив очі:
— Не називайте мене, будь ласка, так.
— Вибачте, сеньйоре, — зареготав Абаджієв, — але задавнена звичка. Та я вам мало не батьком міг би бути, тож не ображайтеся.
Він помовчав, а згодом, коли озвався знову, голос йому наче репнув:
— Ще раз перепрошую. Ви, певно, теж не хотіли б такого батька? Ми з вами люди різного копилу, чи не так?
Він трохи поморщив носом і вийшов. А вранці, коли Сергій прокинувся, його вже не було в таборі: разом з мисливцями подався до своїх археологів, доручивши догляд за пораненим Колядою Буенавентурі.
Але молодий індіянин теж ошелешив Сергія. Пригадуючи ту щиру прихильність Буенавентури до Матвія, геолог сушив собі голову: що за кіт пробіг раптом поміж ними? Водій тепер ані на хвилю не затримувавсь у наметі, де лежав потерпілець. Промиє нашвидкуруч понівечену твар ріванолем і гайда з намету.
До тальталівської пристані Сергій діставсь перед обідом. Те, що побачив, уразило його. На березі, припнута до пакола ліаною, стояла одним-однісінька пірога: та, яку Сергій п'ять днів тому конопатив. А де ж решта? Узбережний пісок геть витолочено. Певно, плем’я позабирало своє майно. Але чому ж залишили цей човен? Невже тільки через те, що він потрібен йому?..