Танго

Білик Іван Іванович

Він замовк і відчув, як шаріється — поступово, але невідворотно. Коли б тільки цей клятий лікар не почав знову стверджувати, мовляв, ми люди різні: я лікую, а ви нищите. Або оцей ось його ніс…

Але помилився. Абаджієв по паузі енергійно промовив:

— Тоді гайда спати, товариство! Нам до ранку треба спочити…

Однак повкладавшись на землі спинами до вогнища, всі ще довго не могли поснути. Буено, звівшись на лікоть, висловив припущення:

— А чи не міг це бути, сеньйори, штучний супутник?

Очі йому блищали від збудження. А що, зрештою?

їх, отих клятих апаратів, тепер чимало кружляє навколо землі. Міг же котрийсь упасти, скажімо, в те саме озеро? Але чому не розбився?.. А чому він повинен обов'язково розбиватись? У нього, наприклад, був досконалий пристрій для м’якого приземлення… А от координаційна система розладналась. Через те і впав у несподіваному для вчених місці.

Сергій пожвавився, навіть запалив цигарку. А що? Гіпотеза цілком ймовірна.

Але він знову згадав про Танго, й настрій йому швидко підупав. Що з нею? Невже вона приречена на загибель? Радіація дуже сильна навіть на початку печери…

Ряжанка обхопив голову руками й застиг. Що йому тепер робити? Він навіть не здатний думати про оте диво. То ж, певно, нечувана сенсація. Але яке йому діло до сенсацій, коли там, може, людина загибає… Людина, яку він зовсім випадково зустрів у цій дикій лісовій пустелі і яка стала для нього найдорожчою в світі…

Тишу порушив Ернесто:

— Ви, Буено, кажете — супутник… Дуже схоже. І я з вами погодився б, коли б не…

Індіянин схопився знову:

— Коли б не що?

Креол зітхнув і провів долонею по кучмі чорного хвилястого чуба.

— Ми забуваємо про легенду. Дівчина твердить, що це зображення існує в печері споконвіку. А супутник уперше запущено 1957 року.

Завовтузився й лікар:

— Не робімо передчасних висновків, бо так можна й збожеволіти. Ми з вами, товариство, ще майже нічого не знаємо. Як людина, що прочитала всього кілька сторінок товстого й дуже заплутаного детективного роману. Давайте краще виспимось.

Змінюючись на варті кожні дві години, вони нарешті дочекалися сходу сонця. Ніч не принесла спочинку. Голови гули, мов на похмілля. Однак усі дружно встали й пішли до човника.

Поки лаштувалися, Буено вирізав три гарних жердини з бамбукового сухостою, й тепер навіть угору, проти течії, пірога сковзала досить швидко.

Побравши протирадіаційні костюми, група знову сіла в човен, супроводжувана здивованими поглядами Мігуеля та робітників.

Уночі Сергій, Ернесто й Абаджієв, позастібавши важкі просвинцьовані гумові костюми з шоломами, пірнули в печеру. Буенавентурі ж наказали триматись на відстані. Попереду ступав Сергій, тримаючи біля віконця скафандра лічильник Гейгера. Неоковирні в незвичному вбранні археолог та лікар човгали слідом. За домовленістю, перший-ліпший сигнал Ряжанки мав бути стартом для втечі. Але геолог ішов і йшов. Лічильник показував ступінь радіації, який для людини, одягненої в спеціальний костюм, незагрозливий.

Позначена світлим пісочком стежина привела до грота. У ньому на бамбукових ношах лежала велика куля, вихоплена з темряви мерехтливими променями свічок. Ряжанка ще раз

глянув на лічильник, але він показував майже те саме. Що за лиха година? Сергій підніс прилад до лискучої кулі — ніяких змін. Зі склепінь грота на них дивилися химерні зображення якихось каракатиць із людськими обличчями, людей з хвостами й рогами, песиголовців; попід стелею яскріло кам'яним промінням сонце, стояв ущербний місяць.

Перезирнувшись із лікарем та археологом, Сергій кивнув: «Берімось!» Куля виявилась важкенькою. Це особливо відчув Ряжанка, який підтримував ноші ззаду сам. Ернесто тільки те й робив, що зиркав на всі боки. Серце запеклого археолога обливалось кров ю: невже ці багаті скарби на стінах дістануться комусь іншому?!

Насилу доплентавшись до входу в ущелину, всі посідали спочити, відійшовши на певну відстань од таємничого трофея. Й раптом здалека озвався Буено:

— Сеньйори! Як же ми пливтимемо в одному човні?

Сергій аж рота роззявив. А й справді! Костюмів же тільки три…

Не гаявши часу, нарубали кілька в'язок хмизу й зробили пліт. А вранці, поклавши на нього ноші з кулею, обгорнутою лапатим банановим листям, припнули все це довжелезним ліановим мотузом до човна. Одначе куди їхати? До археологів?

— У нас там зараз літачок. Розумієте, сеньйоре, старенька шкапа. Пілот уже з півмісяця ремонтує.

Сергій здивувався. Літак? І вони досі нічого про це не казали!

— Негайно перекинемо цю річ до столиці, — резюмував Абаджієв. — Хай там подивляться розумніші за нас. Еге ж, Ернесто?

Археолог не образився: в кожного свій фах. Оцю таємничу кулю не сплоха розкусиш. Там, у столиці, є кому.

До археологів звідти було ближче, ніж до Сергієвого табору, але тільки теоретично. Вони розташувалися по той бік озера, за водоскидом. Як його здолати? Ризикнути навпростець? А бува, потоне? Ні. Це не вихід.

Ополудні пристали до берега на безпечній відстані од порогів і заходилися прокладати шлях лісом. Водоскид належало обігнути й потім поперетягати човен та пліт волоком.

Коло цієї важкої роботи заходилися гуртом, але до пізніх облягів устигли здолати лише півдороги. Наступного ранку знову взялися за сокирки та ножі, й коли сонце почало хилитись до вечірнього пругу, нарешті перед очима заграла зеленкувата гладінь річки. Праворуч, метрів за сто п'ятдесят, гув, розсипаючись міріадами бризок, величний водоскид. Звідси він здавався грізним, аж не вірилося, що там, угорі, зараз тихо мліє під останніми променями сонця лагідне блакитне озеречко. Сергій стояв мов зачарований.

Однак милуватися було ніколи. Щойно встигли перетягти човен та пліт із незвичайним вантажем, як смеркло. Та серед темно-синього склепіння неба лишився повновидий місяць, і вирішили продовжувати подорож.

Річка вдалась не тільки широка, а й глибоченька, жердиння насилу діставало дна. Пірогу ж доводилося ввесь час стримувати, бо попереду йшов пліт, підхоплений течією. Його раз у раз то саджало на мілину, то прибивало в корчі під берег, і люди мусили тягтись проти течії, щоб зняти його.