Тероріум
Шрифт:
Він надалі морочив їм голови, що, мовляв, поява каблучки в президентських засіках - підлий теракт ювелірів.
Але як з цієї халепи виплутатись?
П. С. Ученій виробив собі диспозицію. Звичайно, він не зможе ні з’ясувати, звідки взялася та дідьча каблучка, ні тим більше - впіймати терористів-ювелірів. Але позаяк він забезпечив собі опінію найкращого детектива України, яку безоглядно приймають ґенерали Курвенко, Лайнов, всесильний Кіріл Кірілич і сам президент А. Д. Кромєшний, то цю обставину слід використати во спасеніє, його скромної Ученієвої особи. Отож, через три місяці, коли його блеф буде викрито, треба зробити так, аби самого П. С. Ученія
Швендяючи різними кнайпами, рестораціями, барами та нічними клубами, П. С. Ученій якось завітав до дуже дивного закладу. Це був нічний клуб під назвою «Тінь імператора». Збиралися там переважно охоронці - клони найкращого бодіґарда імператора Китаю. Схожі один на одного, як відображення у дзеркалі, майже всі однаково вбрані, без імен та прізвищ, лише з особистими номерами, вони справляли на сторонніх моторошне враження. Тому хоча клуб і був закритим закладом, проте випадкові відвідувачі тут не затримувалися. Та й ціни відлякували.
А ось самі охоронці перших осіб держави, дуже багатих підприємців та найважливіших іноземних гостей мали фінансові пільги, тож могли проводити в «Тіні імператора» вільні вечори і ночі. Панови Ученію несподівано тут сподобалося. Дуже затишно, по-китайськи вишукано, чисто, спокійно. Напої оригінальні, харчі смачні, а рахунки за спожите оплачувало рідне КҐБ. Довкола мовчазні ввічливі гарної статури молоді люди на одне китайське лице, пан Ученій як давній спецняк-оперативник цінував таких витриманих людей. Крім того, почуваючи себе однією ногою в Китаї, він інтенсивно проймався китайським духом - привчав себе до кухні, вчився відповідно жестикулювати і навіть зубрив мову. За кілька тижнів П. С. Ученій уже розумів сотню китайських слів і, аби розширити ці знання, сидячи у «Тіні імператора», потай прислухався до розмов клонів бодіґардів, що розмовляли китайською, намагаючись якомога глибше вникнути в атмосферу китайщини.
Одного разу П. С. Ученій прислухався до розмови, яку вів бодіґард, що трохи відрізнявся від інших дорожчим костюмом, зі своєю подружкою - китаянкою з Таганрога.
Вони, як це заведено в закоханих, сварилися. Ученій втямив, що Він кудись виїхав, не попередивши Її, а Вона дуже переживала, думала, що Він уже кинув Її. Ні, не кинув, пояснював Він, просто його шеф, ти ж його знаєш, цей нещадний Ко Ше Лін, забаг терміново вилетіти аж у Чернівці, тож Він не встиг повідомити Її… П. С. Ученій вже було хотів перемкнути увагу на інший столик, бо тут усе ясно, як раптом почув у тираді бодіґарда слово, яке вдарило його, мов струмом: ювеліри. Він напружив увагу, але голуб’ята вже воркотіли про вічне
П. С. Ученій зрозумів, що доля посилає йому шанс, і вирішив діяти. Він нахабно підійшов до бармена слов’янина і без зайвих розмов показав йому тисячу рублів.
– Чєво?
– крізь зуби спитав бармен.
– Інформацію про клієнта.
– Только в общіх чєртах.
За свої гроші детектив дізнався, що бодіґард, який його зацікавив, має особистий номер 237, працює в особистій охороні голови правління корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна і має захоплення - колекціонує рідкісну холодну зброю минулих епох.
Наступного дня П. С. Ученій без жодних докорів сумління вкрав з президентського сховища єменський кинджал у срібних піхвах, загорнув його у пачку газет і кілька вечорів сидів у «Тіні імператора», аж поки тут не з’явився 237. Цього разу вони з подружкою вже не сварилися, а втішалися гармонійною ідилією, що зазвичай настає у закоханих після грайливої сварки. Вибравши момент, коли дівчина вийшла, очевидно, до вбиральні, Ученій підійшов до 237 і прошепотів: - Єменський кинджал, вісімнадцяте століття, срібло, коштовне каміння.
Бодіґард здивовано подивився на Ученія і питально підняв брови.
– Дві, - назвав явно занижену ціну П. С. Ученій.
– Треба подивитись.
П. С. Ученій дав бодіґардови номерок комірки камери схову, де залишали свою зброю всі відвідувачі клубу.
Наступного вечора 237 сам підійшов до пана Ученія, відрахував дві тисячі деномінованих рублів і, щиро подякувавши, запропонував випити автентичної горілки.
П. С. Ученій охоче погодився. Вони сіли за шинквас, зробили по ковтку і приязно подивилися один на одного.
– Що ще пана цікавить з холодної зброї?
– спитав Ученій бодіґарда.
– Я маю мрію, - аж заплющився 237, - турецький ятаган XVI століття, виготовлений майстрами Дамаска на замовлення султанського двору для молодих принців крови.
– Чим прикметний цей товар?
– О, я про нього маю всю інформацію, їх було лише кілька десятків…
– Поділіться.
– А що?…
– Я нічого не обіцяю, але спробую.
Бодіґард узяв свій мобільник, щось поклацав на клавіатурі, вийняв диск завбільшки, як п’ять копійок, простягнув Ученієви:
– Ось, можете скопіювати.
П. С. Ученій вставив диск у свій апарат, переписав інформацію і величезним зусиллям волі стримався, аби не завести мову про те, що його цікавило, - де 237 працював і чи щось знає про терористів-ювелірів? Головне, не сполохати пташку, яка ще не втрапила у сильце.
У коморі президента А. Д. Кромєшного був такий ятаган!
Але лише один, до того ж на окремому стелажі і під склом.
Вкрасти не так просто, зважаючи на те, що маніяк Кромєшний щоденно оглядає свої набутки, старанно обминаючи полицю із зловісною самоявленою золотою каблучкою. Але ж він не перевіряє на зуб свої експонати!
П. С. Ученій понишпорив київськими антикварними крамницями і в одній з них придбав цілком пересічний ятаган яничара XVII століття. Потім, озброївшись золотянкою, розведеною на оліфі, трохи підфарбував покупку у тих місцях, де у ятагана для султанчуків було щире золото. Коли золотянка висохла, Ученій під приводом вивчення поведінки приблудлої золотої каблучки зачинився у президентській кімнаті-сейфі і переміняв ятагани. Того ж вечора він зустрівся із 237.
– Нам пощастило, друже, - весело сказав Ученій, помахуючи номерком від камери схову перед носом бодіґарда, коли вони сіли за шинквас у «Тіні імператора».