Тероріум
Шрифт:
Так думала Роксолана.
Чіпка нічого не думав.
Добре було би, думала далі Роксолана, аби всі солдати і офіцери ЮВУ негайно покинули приміщення, я би підійшла до Чіпки і… почала би його роздягати, ні, спочатку ми би довго цілувалися, о - які у нього губи! А вже потім… І чому це він на мене не дивиться?! Адже я ідеальна пара для нього! Висока, ставна, сіроока. Важкі русяві коси. І - решта… Тьху, дівко, чи не сказилася ти вже? Бойовий командир! Терористка, підпільниця, патріотка!
– Встати!
– залізним голосом скомандувала Роксолана.
– Всі вільні. Зустрічаємося за три дні у Карпатах, де проведемо
– Вона недбало кивнула у бік Чіпки.
– Він заслужив.
Бойовики підвелися і по одному почали виходити з приміщення. Роз’їжджалися кожен власним емобом у різні боки. Осавул Довбуш за неписаним регламентом затримався.
– Ви вільні!
– сухо промовила Роксолана.
– Наташо!
– здивувався Довбуш.
– Йдіть, осавуле, - тихо сказала Роксолана, і Довбуш пішов. Знав уже цей тон.
Чіпка їхав своїм емобом і починав уже думати - він вбив людину! Щоправда, не зовсім людину, а майора-золотаря, але все ж… Він їхав асфальтівкою на захід, проте знав, що насправді падає у прірву.
Темно-пурпурові ріки там поволі котять свої важкі густі води до застиглого моря. Сірими безплідними берегами блукає кіннота. Туди-сюди, вздовж ріки, шукаючи переправи. У них прапори фіолетові, важкого оксамиту, із перевернутими золотими хрестами. Неба там, звичайно, нема, а є верхня твердь темно-вишневого кольору із навіки застиглим, вкарбованим у неї плетивом схрещених блискавок. Важко, дуже важко рухається туди сюди кіннота - адже більшість коней на протезах! Шукають переправи - не знаходять!…Терористи-ювеліри зібралися в одній карпатській печері, яку домовилися вважати Довбушевою. Тут була командир Роксолана, її заступник осавул Довбуш, хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, бійці: М. Джеря, Б. Хмельницький, Гонта, Залізняк, Махно, Святослав, Кривоніс, Д. Левицький, Захар Беркут та багато інших персонажів української історії та літератури. Справа в тому, що молоді люди, які стали на шлях терористичної боротьби за «автентичну Україну», ідеальну модель тієї самої України вибудовували для себе на основі знань, отриманих у школі, де їм викладали два «короткі курси» - історії України та української класичної літератури. Тому й організація їхня була «юною», а у них самих - відповідні бойові псевда.
Голографічні ефекти зробили з печери фантастичне диво: згори звисали золотисті сталактити, знизу виступали голубі сталагміти, стіни виблискували і мінилися, ніби обсипані мільйонами діамантів, і - музика! Це був ау-гурт «Воскреслий захід сонця» у супроводі симфонічного оркестру.
В центрі печери стояв кришталевий підсвічений зсередини жовто-блакитним світлом вівтар. На ньому на чорній оксамитовій подушечці лежала реліквія терористів ювелірів - золота скіфська Пектораль, захоплена Організацією у «режиму» як трофей і таким чином врятована від переплавки. За вівтарем стояла командир Армії ЮВУ полковник Роксолана. Вона була у довгій білій лляній сорочці, підперезаній парчевим паском, і у пурпуровій оксамитовій мантії з вигаптуваними золотими хрестами, тризубами, абревіатурами
U U на передпліччі. Її русяві коси були розплетені, і важкі кучері, вибиваючись із під золотої діадеми з діамантовим тризубом, спадали аж до пояса.
Бійці вишикувались у дві шеренги обабіч вівтаря. Всі як один у бойових спецняцьких «хамелеонах», всі з штурмовими кемами в руках,
– Помолимося!
– промовила Роксолана і піднесла догори руки. Всі впівголоса забубоніли лише їм відому молитву. По закінченні Роксолана урочистим тоном проголосила:
– Братове! Во ім’я Вищої Сили - Єдиного Бога, нашої Великої Мети - України, Якої Ми Хочемо, та нашої Людської Волі оголошую про відкриття збору активу Організації.
– Слава!
– хором відкарбували бойовиКи-ювеліри.
– Сьогодні ми приймаємо до членства в Організації та до лав Армії неофіта, який уже довів свою спроможність служити Справі. Прошу старшин Довбуша та Кармелюка ввести новобранця!
Названі вийшли в одне з відгалужень печери і за хвилину ввели попід руки Чіпку. Він був у довгій білій полотняній сорочці, босий і розкуйовджений.
– Лягай!
– звелів Довбуш.
Чіпка розпростерся горілиць на долівці. До нього підійшла Роксолана, в руках вона тримала старовинний лицарський меч із широкою ґардою у формі вигадливої фігури, але із сучасним кристало-лазерним лезом. Вона вперла меч у Чіпчині груди навпроти серця, та так, що розрізала сорочку і шкіру до крови.
– Ти маєш світське ім’я?
– спитала Роксолана Чіпку.
– Маю, - відповів він.
– Забудь його!
– Уже забув!
– Як і всі ми, ти отримаєш бойове псевдо, ім’я зі скарбниці української історії та культури. Відтепер ти - Чіпка, воїн Армії і член Організації «Юна Великоукраїна»!
– Маю честь.
– А чи не маєш ти, Чіпко, якихось сумнівів, що став на цей шлях?
– Не маю.
– А що буде з тобою, коли ти якимось чином завагаєшся в бою, виявиш страх чи, може, зрадиш Справу?
– Цей меч, що…
Справді, думав розпластаний на долівці Чіпка, цей меч, що уже розрізав мені шкіру, махом відправить мене на той світ. Варто цій полковниці ще ледь ледь натиснути на руків’я, і це шляхетне серце, переповнене любов’ю до України та ненавистю до ворогів, перестане битися. Ой, боюсь я цієї дівки, тобто командирихи!…
– Клянися, Чіпко!
– Клянусь!
– Встань і підійди до вівтаря, Чіпко!
Він підійшов.
– Простягни руки над священною реліквією Організації.
Він зробив це.
Роксолана легенько провела мечем по Чіпчиних зап’ястках. Із вен бризнула кров і залила золоту скіфську Пектораль.
Роксолана щось говорила про дух крови і душу нації, про любов і ненависть, славу і смерть, волю і силу, а Чіпка з цікавістю чекав, коли з нього виллється критична кількість крови, він знепритомніє і почне вмирати. Але до цього не дійшло. За командою Роксолани двоє бойовиків підійшли до Чіпки і міцно забинтували йому зап’ястки.
Ритуал втаємничення завершувався.
– Підійди до мене, брате Чіпко, - вже не так урочисто промовила Роксолана.
– Вітаю тебе.
– Вона одягнула йому на шию золотий козацький хрестик з тризубом у центрі на золотому ланцюжку.
– Тепер ти один із нас!
Роксолана поцілувала Чіпку в чоло, ледве стримавшись, аби не - в губи…
– А тепер, товариство, - діловито звернулася до бойовиків Роксолана, - поговоримо про звичне і буденне, про ситуацію на фронтах нашої боротьби з ненависним антиукраїнським, креольським режимом. Прошу сідати.