Твердиня
Шрифт:
Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затріпотіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на десять градусів.
Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, прудко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом набережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.
– А що ти хотів? – надламаним голосом поцікавився він сам у себе.
Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістдесятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого старця з дряблою шиєю,
Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий нишпорка з «The Guardian»… як там його?… Херлі?… Харлі?… Хадлі Фрімен… ось як… після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два – чотири.
Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По-друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше – заховатися так, щоб тебе не вистежили, – потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий просто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятуватися – відкупити у долі кілька додаткових років життя…
Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніжки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Ґуннар обхопив голову руками.
Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, – чорну кулькову ручку, – заходився малювати.
Малюнок давався тяжко. Ґуннар малював смикано, ривками, розкачуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.
Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Ґуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акриловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.
Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?
Чи вони вже впізнали його?
Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!
Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягувати в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.
«А що, як у мене справді лише кілька годин?» – відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши листок із картою вчетверо, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухляду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.
По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючися, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstr"oms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замовив ленч.
«Я повинен комусь розповісти…» – думав він, жуючи машинально, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, покладену неподалік.
Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній
IV
16 березня 2012 року, 19:02 (UTC+1)
«Wirstro…ms Irish Pub»
Гамла-стан, Стокгольм
Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.
Був п’ятничний вечір – «Wirstr"oms» забитий по вінця, – і офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз у Мережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці; [42] слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди…
42
Теотіуакан – древнє покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на північний схід від Мехіко. Паленке – руїни великого майянського міста на північному сході мексиканського штату Чіапас, політичний і культурний центра майя у III–VIII століттях, столиця Баакульського царства.
У Яна Фідлера задзвенів мобільний.
– Алло, – підняв трубку чех.
– Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додому, – пролунало в динаміку.
Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину в півпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався – йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.
– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.
– Добре, Яне, не буду тобі заважати, – легко згодився дядько (що було на нього не схоже), – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.
– Що? – Іскорки згасли в очах аспіранта.
– Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.
– І… а… а як моя комірчина?
Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:
– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.
– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.
Він поклав трубку і подивився на друзів.
– Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і… – Чех стиснув кулаки від безсилої люті. – Найближчими днями мене не чекайте.
– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.