Твердиня

Кидрук Максим Иванович

– Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.

– Дякую! – Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом роздивляючись відвідувачів «Wirstr"oms Irish Pub».

На столі коротко завібрував чийсь телефон.

Семен скосив очі, побачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, [43] розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову й побачить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого прийшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смартфон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

43

Яшчілан (юкатекське Yaxchilan – зелені камені) – місто цивілізації майя в джунглях на півдні Мексики.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, відірвався від iPad:

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Дивись, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, [44] де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури по сім-десять чоловік, туди треба на човні добиратися…

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримував себе. Лео майже напевно розсердиться на Ґрема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-небудь побачаться.

44

Чичен-Іца – політичний і культурний центр майя на півночі півострова Юкатан (Мексика). Одні з найвідоміших і найбільш упізнаваних майянських руїн у світі.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво. – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратись не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

V

16 березня 2012 року, 19:50 (UTC+1)

«Wirstro…ms Irish Pub»

Гамла-стан,

Стокгольм

– Ґуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wirstr"oms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необхідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано перезирнулися.

– Лео, – першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

– Симеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так. – Швед усміхнувся, стараючися придушувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, складалося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нарубаним гіллям. – Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою Ґуннар Іверс. – Я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком. – Швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити пораду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню пригоду.

– Кажіть, – безпристрасно кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – одночасно сказали хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато усіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку – практично нову, чудової якості – і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, складеної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно – просто з диявольською точністю – припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків. – Старий, плямкаючи, присмоктався до келиха. – Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром – від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою – трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, куди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої цивілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.