Твердиня
Шрифт:
– Що у них із Ґремом?
– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.
– Що між Ґремом і Сатомі?
– Ну-у, не знаю. – Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.
«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.
– Сьома, – голос українця набув вимогливої хрипоти, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу»,
– Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше.
– Так, Сьомо, ти маєш рацію. – За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснити перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – Хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.
Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко… «А-а, чорт!»
– Просто зараз?
– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».
Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:
– Лео, не варто.
– Чому не варто? – обернувся українець.
– Не варто, і все!
Левко прискіпливо подивився на товариша:
– Сьомо, ти якийсь дивний.
– Я не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. – Передчуття переросло в упевненість.
Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.
– Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?
– Може, його немає вдома.
– Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.
– Ґрем може бути в барі чи…
– Я почекаю його. – Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». – Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я
«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».
– Я… – Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. – Добре. Тобі видніше.
– Тоді бувай. – Українець змахнув рукою.
– Удачі, старий. – З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.
Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.
Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу… абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі і подзвонив йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.
Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.
«Стопудово, гицає з америкосом», – заскрипів зубами росіянин, розуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиста» до станції «Берґшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюра завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любощів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав своєму другові і не хотів, щоб ця брехня виявилась марною.
Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгукнувся миттєво.
– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.
– Ти знаєш, де Сатомі? – без розшаркувань почав Семен.
– Ні. – Янів голос зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я…
– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз американець?
Пауза.
– Ну-у, не знаю… – Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.
Семен миттєво розкусив Фідлера.
– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.
– Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.
– Він не відповідає.
– Вибач, але я не його секретар.
– Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.
Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокійно проказав:
– Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається.
Сьома пішов ва-банк.