Твердиня
Шрифт:
– Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи безпардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квартири, не стукаючи. – Росіянин зробив паузу, даючи час чеху переварити інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?
– О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте… Коли він виїхав?
– Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста».
– Значить, сорок… п’ятдесят хвилин.
– Десь так.
– Що я тобі скажу, Сьома… – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінаційний момент.
– То Сатомі таки в американця?!
– Ага.
– Fucking hell… –
– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.
– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне – якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і – ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.
– Весело…
– І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?
– Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!
– Тоді ти маєш попередити америкоса. – Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу і вперед – рятуй нашу поїздку.
– Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула. [68]
– От, бляха, невезуха. – Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?
68
Skanstull – станція метро, а також район довкола неї в південній частині Стокгольма.
– П’ять хвилин ходу, – швидко відказав чех. – Та це не має значення, я на колесах.
– Ти на велику?
– Ага.
– О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?
Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.
– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.
– Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.
– Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.
– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю. – І припинив розмову.
Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.
У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен [69] і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «M"orby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.
XX
Сьома подзвонив Янові з таксі:
– Їдеш?
У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.
– Їду.
– Де
– Проминув Стадіон. [70] Кажи бігом, що хочеш.
69
T-Centralen – центральний транспортний вузол Стокгольма, в якому сходяться всі гілки метро (триповерхове підземелля), лінії pendeltag’ів, автобусні маршрути і міжміські потяги.
70
Метро «Стадіон» знаходиться за три станції від «Берґшамра».
– Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. – Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.
– Ну?
– Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… – І Семен коротко виклав суть задумки.
Тонко вискнули велосипедні гальма.
– Ти здурів! – обурливо закричав Ян Фідлер. – Я не згоден! Це збочення!
– Яне, треба, – стисло аргументував росіянин.
– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.
– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.
– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі думатимуть, що я…
– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. – Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.
– А раптом Левко комусь розкаже?
– Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.
– Я не знаю, чувак, це якось… дивно.
– Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?
– Хочу, але…
– То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.
– Добре, – неохоче згодився чех і закрутив педалі.
Сьома нахилився до водія машини:
– Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…
XXI
8 квітня 2012 року, 21:30 (UTC+1)
Станція метро «Берґшамра»
Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.
Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.
В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.