Улюбленець слави

Кері Джойс

Певно, відчуваючи, що я не поділяю її збудження, тітонька поспішила заявити, що піде приготує Честерові кімнату, опостінь з її власною спальнею, на другому поверсі,— і пошкутильгала геть, гукаючи на весь дім: «Еммі! Еммі!»

Я промовчала на це все. Звісно, я вирішила, що Честер не може лишатись у цьому домі. Я не перечила тітоньці, але всі, крім неї, чудово зрозуміли моє промовисте мовчання.

Честер заглядав мені в очі якнайулесливіше, а Селлі з Бутемом відразу ж пішли в наступ. Бутем сказав, що лікареві не з руки їздити у таку далечінь, не кажучи вже про кілька зібрань, що їх вони мають провести в Менорі. Селлі додала, що тут нема кому передруковувати витяги

з листів, та й, нарешті, ніде тримати теки з матеріалами.

— Обійдуся без ваших тек! —визвірився на неї Честер.— Я для того сюди й приїхав, щоб усе це відкинути геть. Невже ви не розумієте, що ми мусимо працювати по-новому?! Цілий місяць топчемося на місці!

Це тому, що він хворий і швидко втомлюється, пояснила Селлі. Її слова ще дужче роздратували Честера, він не на жарт розпалився. Я згадала, як давніше, виступаючи на мітингах перед ворожо настроєною до нього аудиторією, Честер умисне себе розпаляв. Так і тепер він замахав руками.

— Ми справді топчемося на місці! По суті, Селлі, ми давно заплуталися у всіх оцих кабінетних зборах, у безперервних суперечках — хто й що коли запропонував, хто за що має відповідати і таке інше. Сьогодні це вже нікого не цікавить — і люди, звичайно, мають рацію!

Бутем хотів щось заперечити, але Честер підняв руку, як робив це на мітингах, коли його перебивали, і вигукнув:

— Ні, я добре знаю, що кажу зараз найщирішу правду! І знаю, це вже давно, з півроку, а може, з рік,— але не признавався в цьому навіть самому собі. Ми знай торочимо: треба відродити давній дух нашої партії,— і давно вже забули, що воно таке, цей дух, якого він кольору! Всі наші слова — полова, порожній звук, вітер! Ні, гірше за вітер! Вони — димова завіса, за якою ми ховаємо свої порохняві серця, порожні душі, пустоту нашої віри! Погляньмо в очі жорстокій правді: нас спіткало те ж саме, що й інші організації, інші партії,— ми заблукали в темряві й збилися з шляху, засліплені курявою, що її збили наші власні успіхи. Ми зійшли з вершини

Фасги [28] , забувши велике божественне знамення, яке показувало нам шлях. Але про це й гадки немає у синіх книгах [29] . Це святе полум'я лишилося тільки у тих, хто брав участь у революції,— бо то справді була революція! Так, правду сьогодні можна знайти тільки в їхніх листах і спогадах. І у твоїх листах, Ніно,— він обернувся у мій бік.— І у твоїх спогадах, Ніно... Тож,— якби ти тільки погодилась подарувати мені для цього хоч годину!

28

Фасга — за біблійною легендою гора, з якої бог показав Мойсею землю обітовану.

29

Синя книга - у синіх палітурках виходили парламентські доповіді й повідомлення.

— Але не сьогодні, тату,—сказала Селлі.—Зараз уже пізно, і ти сам бачиш, мамі просто ніде тебе прийняти. Тут тобі не випадає лишатися на ніч, а піднятися нагору ти не зможеш.

— Боюся, це й справді важко,—додала я.—Та й на другому поверсі тобі буде не зовсім зручно...

Честер почав усіляко вибачатися: в нього й на думці не було нав'язуватися мені, він негайно ж іде додому; і він прудко забігав по кімнаті, збираючи папери.

Звісно, ми всі почали його заспокоювати: нехай він сяде й почекає, а ми самі позбираємо його папери. Та він нікого не слухав. Сталася безглузда, обурлива сцена: недолугий чоловічок, важко хапаючи повітря

посинілими губами, метушився взад-вперед по кімнаті, а Селлі, Бутем і я намагалися його вгамувати, вгадуючи, куди він метнеться наступної миті, звертаючись до його розважливості. Лише тепер, дивлячись на червону від хвилювання Селлі (я й сама неабияк перелякалась) , я зрозуміла, яка то важка річ — доглядати старого. Це однаково, що ходити коло хворої та вередливої дитини, яка не дбає про те, куди приведуть наслідки цієї хворобливості. Честер поводився як затятий деспот, як розбещений егоїст, всі примхи якого треба було негайно виконувати, щоб він, бува, не наклав на себе рук,— від розбещеності чи просто так, на злість комусь?

І який же це був жах, коли він раптом схопився за серце, голосно зойкнув і, задихаючись, упав на канапу.

Селлі, вихопивши з сумочки ліки, метнулася до нього. Бутем побіг по бренді. Честер, промимривши собі під ніс щось там про свою вдячність і вибачившись переді мною, почав дихати рівніше,— хоч і далі лежав, не розплющуючи очей.

Я дивилась на нього й не могла зрозуміти, чого в ньому більше — інфантильності чи хитрощів.

Селлі теж дивилась на нього, обличчя в неї було похмуре, а щоки так само пашіли. Вона теж підозрювала, що цей «серцевий криз» був чистим удаванням.

А проте вона все одно благала Честера не робити різких рухів, і я бачила: попри все своє обурення вона справді боїться за його здоров'я.

До кімнати вбігла тітонька Леттер, за нею — Бутем з пляшкою бренді. Тітонька почала панічно гукати: «Еммі! — і давати нам вказівки. Тепер, на її думку, не могло бути й мови, щоб Честер у такому стані їхав додому, і взагалі це була з самого початку ідіотська ідея. Хіба не можна покласти його на ніч отут у вітальні? Адже в нас є чудова стара розкладачка (цебто похідне Джімове ліжко, привезене з Африки), і Еммі за хвилину приготує постіль.

Відтіснивши мене й Селлі на задній план, тітонька взяла все в свої руки. І раптом я знайшла раду.

— Сподіваюся, ти теж залишишся тут,—звернулася я до Селлі.— Я навіть не знаю, які ліки йому давати.— Селлі подарувала мені вдячний погляд.— Звісно, так буде краще.

— Авжеж, про що й мова.— Селлі, вже геть спікши рака, дивилася мені просто в очі.— Його ні на мить не можна лишати без догляду.

— Я так і думала, а у мене ж на це зовсім не буде часу.

— Ще б пак, адже в тебе на руках дядько Джім та Роберт.

Одне слово, ми знайшли спільну мову, і коли за кілька хвилин я почула у передпокої Джімові кроки, мені відлягло від серця.

Ледве зачинивши за собою двері, Джім гукнув мене (так він робив завжди, коли переступав поріг); до вітальні він входив з удоволеним виразом обличчя (який на ньому з'являвся тепер дуже рідко); звичайно, йому кортіло ще раз у всіх подробицях пережити зі мною останню нашу перемогу й розповісти, як знавці, клубні завсідники, оцінили його талановиту витівку.

Побачивши на канапі у вітальні розпростертого Честера і нашу покоївку, що лаштувала йому розкладачку, Джім аж побілів,— у нього був такий вигляд, ніби йому дали ляпаса.

Я поспішила пояснити, що Честерові стало погано з серцем і Селлі залишиться з ним на ніч у нас.

Джім нічого не відповів — у його витріщених очах було стільки ненависті й зневаги, що я аж злякалась, чи не викине він Честера геть за двері.

Проте він обвів поглядом усіх присутніх, які теж побоювались від нього вибуху, потім спинився на мені, і вираз люті зник з його обличчя. Натомість з'явився інший, незвичний для нього вираз, якого я раніше за Джімом не помічала,— вираз ніяковості і навіть розгубленості.