Улюбленець слави
Шрифт:
Я почала згадувати все, що чула про інших великих людей (а всі, хто знав Честера, не будуть заперечувати, що в ньому було щось величне), які на схилку життя забували про елементарну пристойність (закохувалися в молоденьких дівчат, як Гете, відмовлялися вмиватися, або, як приміром, Толстой, вдавались у розмові до таких солоних виразів, від яких червоніли вуха навіть у мужлаїв). Тоді бо їх так проймали жахливі трагедії та нещастя, які загрожували людству, що їм було байдуже до правил добропристойності. Тут не те, що на старість вони стали на аморальний шлях,— просто вимір моральності став у них інший.
Я підозрюю, ви
Але мені здається, саме в цьому й полягала добра половина задоволення (переконана, Толстому подобалось шокувати «простодушного та наївного» Горького). За молодих літ Честер розкошував, кидаючи виклик усьому місту, і наживав ворогів (один час, можна сказати, чи не вся Англія була проти нього), а тепер йому давало насолоду, коли він приборкував мене, коли ризикував, (а для людини з його ім'ям, пера Англії, то був неабиякий ризик) пійматися на банальному й простацькому «злочині», який сприйняли б як ганебний саме тому, що він був надто вже «низький».
Я помітила, що після кожної вдалої атаки (я припинила будь-який опір, аби тільки швидше його відкараскатись) він молодшав років на десять; сяючи очима й випинаючи груди, він ходив по кімнаті з тим переможним виглядом, який тридцять років тому дав привід журналістам назвати його піратом (щоправда, тоді він не був такий миршавий і в нього не підгиналися ноги). Дивлячись на Честера в такі хвилини (ще тремтячи від щойно пережитого і від огиди до того, що він робив зі мною), я не знала, сміятися мені чи гніватися.
Між іншим, тепер мені здається, що я була несправедлива до Честера, називаючи «Лицемірством» його здатність зразу ж після відчайдушних піратських наскоків на тому ж диханні диктувати найпатетичніші й найблагородніші слова про свободу. Очевидно, збудження, викликане цими його подвигами, що вимагали неабиякої зухвалості й відваги, надихало його, він справді почував себе ніби оновленим, і перед його внутрішнім зором поставали образи нового, вільного світу.
Не знаю, чи «потребував» він жінки, як натякала Дейзі, але нерви його й справді зміцніли, здоров'я значно покращало. Він став ніби іншою людиною — лікарі дивувалися й радили йому якомога довше «залишатися у Палм Коттеджі й дихати здоровим морським повітрям цього теплого й затишного куточка».
Тітонька Леттер теж ні за що не погодилася б виставити його за двері. Честерів приїзд благодійно вплинув і на неї: вона забула про чарку і цілі дні носилася зі своїми теками. І хоч нікого не цікавили її записи (нічогісінько не варті), працюючи над ними (вона називала їх доповідними записками), тітонька забувала свої образи.
Мабуть, тітонька й народилася для того, щоб бути нещасною. Попри її величезне почуття відповідальності, палке бажання залагоджувати чужі справи і при повному невмінні дати подіям (як це було в моєму випадку) розвиватися самохіть, вона неминуче розчаровувалась у всьому, та ще й мала надто гострого язика.
Втім, остання її витівка (як ми потім довідалися, вона брала активну участь у знаменитій втечі нашого любого
Може, якби не це раптове для тітоньки пожвавлення (щоправда, вона й раніше завжди швиденько оклигувала), вона ніколи й не засіла б за мемуари, які разом із добрим десятком інших видань завдали Честерові та його доброму імені чималої шкоди. Тітонька, так сміливо встряючи в чужі справи, ніколи й гадки не мала, наскільки в житті все складніше.
Звісно, я найдужче боялася, щоб Джім не заскочив нас на гарячому. Але після того першого вечора, коли в кульмінаційний момент Честерової появи Джім нелюдським зусиллям волі раптом опанував себе й зумів уникнути скандальної сцени, він поводився якнайтактовніше. А в ті години, коли ми з Честером працювали у вітальні, він тримався від неї на безпечній відстані; та й так уже якось повелося, що Честер посилав по мене найчастіше тоді, коли Джім виходив з дому у справах господарства або їздив до яхт-клубу.
Я, безперечно, бачила, як Джім страждає, несподівано опинившись у ситуації, несумісній з його принципами, з його поняттями про те, що є для нього допустиме, а що — ні. За ті декілька тижнів, що їх Честер прожив у нас, Джім вельми змінився, навіть ззовні. Часом він довго вдивлявся в мене таким страждальницьким і розгубленим поглядом, що мені на очі мимоволі наверталися сльози.
Він не згірш за мене знав, що всі навколо (ба навіть по всій країні!) плетуть про нас казна-які плітки; всі місцеві газети, у тому числі й абердінська, дали у відділі хроніки повідомлення, що «лорд Німмо приїхав у гостину до капітана Леттера та місіс Леттер (місіс Леттер — колишня дружина містера Німмо) і тепер живе з ними у Палм Коттеджі». Джімові здавалося, що це оголошення немов болотом його обкидало; становище дедалі ускладнювалося, і я повсякчас чекала від нього вибуху й вимоги покласти всьому край.
Але зрозумівши, що він умисне закриває на все очі, я відчула велику полегкість і ще дужче,— якщо це тільки було можливо,— покохала мого любого Джіма, що з любові до мене спромігся переступити через свою гординю (він і не визнавав, що ця прикра ситуація вражає його гордість). Тепер я вже запевне знала, що Джім щиро мене любить і ладен на все, щоб мене не втратити.
Отже, я могла сподіватися, що цим нашим взаєминам, коли вони вже усталилися й усіх влаштовували, кілька зайвих днів нічим не зашкодять.
123
Але, звичайно, жодні взаємини, хоч би й найзручніші, не можуть лишатися незмінними — людям все приїдається. До того ж Честер страшенно уподобав ризик (а може, він уже й не міг без нього). День у день він ставав усе відчайдушніший — як у словах, так і на ділі. І в п'ятницю пополудні, прийшовши працювати над рукописом, я застала в нього Селлі та Бутема. Честер був явно роздратований і відразу ж напався на мене:
— Я не розумію! Що це значить — ти від'їздиш! А я нічого про це не чув! Чом ти мені не сказала? Я від тебе цього не чекав, Ніно. Ніколи б не подумав, що саме ти робитимеш таке, криючись од мене.