Улюбленець слави
Шрифт:
Він одразу ж накинувсь на мене, заявив, що мій шлюб не більш як «продаж-купівля», і він, Джім, може довести, що Честер перевіряв у юриста, чи справді дядько Вудвілл залишив, мені спадок, який стане моїм, коли мені виповниться двадцять один рік або коли я вийду заміж. Він, мовляв, і взяв мене тільки тому, що розраховував на «мої грошенята, які допоможуть йому попервах у його брудних справах і дадуть змогу видертися нагору». Він, Джім, не побоїться й у вічі сказати це Честерові.
Я суворо заборонила йому це робити, і, вкрай розлючена, втекла від нього. Проте кидати виклик Джімові було марною справою.
— Де мій син?
Я бачила, що він роздратований і хоче викликати мене на скандал; ніяк не відреагувавши на його слова, я вдала, ніби читаю далі (хоч рядки пливли мені перед очима).
Тоді він почав усіляко мене ображати, докоряючи тим, що я кинула його заради цієї «маленької брудної гадючки».
Я відповіла, що то він мене підманув, бо ніколи й на думці не мав одружуватися зі мною, недарма ж вирішив за краще втекти до Індії, де тільки те й робив, що розважався грою у поло.
Та Джім справді пропонував (коли ми нажили того клопоту) одружитися зі мною (втім, то були тільки слова); і тепер, легко довівши одне одного мало не до сказу, ми, звичайно, були схильні все перебільшувати й говорити перше-ліпше що спадало на думку. Джім розкричався на мене, і, я гадаю, тієї миті й справді вважав себе скривдженим.
Раптом ми почули за дверима кроки, і я сказала:
— Обережніше, це Честер. Він уже, напевне, знає, що ми тут.
Честер постукав у двері (як завжди це робив), і я озвалася:
— Прошу.
Джім відразу ж демонстративно схопив мене за плечі й поцілував, бажаючи влаштувати сцену.
Я почала пручатися, але Честер дуже спокійно мовив:
— Даруй мені, люба, я не знав, що тут лейтенант Леттер.
Честер завжди називав Джіма «лейтенантом Леттером», і я не знала, як йому пояснити, що це неточно. То була дрібниця, але я б не поручилася, що то він каже не навмисно,— аби підкреслити свою зневагу й ненависть до всіляких там «класових прикмет». Те, що мені здавалося дріб'язком, Честерові могло уявлятися важливим, і то настільки, що переконати його в протилежному було надзвичайно важко.
Джім повернувся до нього й сказав:
— Перепрошую, але я завжди вважав, що міс Вудвілл стане моєю дружиною.
— Он як! — посміхнувся Честер.— То, виходить, я неправильно вас зрозумів. Мені здавалося, ви того й дременули звідсіль, щоб цього не сталося.
— Нічого такого вам не здавалося! — відрубав Джім.— Ви просто скористалися з нагоди й загребли міс Вудвілл разом з усіма її грошенятами.
По Честеровому обличчю побігли червоні плями, що траплялося з ним лише, коли його допікали до живого, і він заявив, що не має наміру говорити з Джімом про такі речі, і що Джім міг би зважити бодай на мої почуття.
А Джім відповів, що його почуття теж дещо важать, особливо коли врахувати, ким я була для нього, не кажучи вже про те, що Том — його син.
Тоді Честер порадив Джімові не виходити за межі закону, бо то злісний наклеп. А Джім сказав, що чхати йому на закони, і його слова — не наклеп, а факт, і що Честер добре це знав, привласнюючи мої п'ять тисяч фунтів.
— Ви добре знали, що можете задурити Ніні голову своїми солодкими лестощами!
Тут
— Нічого не бійся. Все це якась маячня, і я не вірю жодному його слову.
— Хай йому чорт! — не витримав Джім.— Але факти є факти! Не попреш! Ми не на мітингу й не в театрі! Ваша балаканина ні на кого не справляє враження!
Тут Честер узяв мене за руку й повів до спальні, мовивши:
— Я думаю, тобі краще піти звідси, моя люба. Я сам усе залагоджу.
І залагодив. Лишив Джіма самого в моїй кімнаті й передав йому записку такого змісту: якщо Джім хоче ще щось нам повідомити, найкраще зробити це у письмовій формі; а зараз, як він не залишить наш дім, ми будемо змушені викликати поліцію.
13
Джім вирішив не здіймати більшої бучі (потім він нарікав, що йому лишалося одне — побити вікна, але то було б не гідно офіцера чотирнадцятого полку!) й пішов од нас, про що Честер одразу ж мене повідомив.
— Я вжив деяких заходів, аби на майбутнє захистити тебе від таких скандалів (він справді поскаржився тітоньці, і вона відправила Джіма в полк; на ту пору тітонька ще мала над ним деяку владу, бо справно платила йому утримання); сподіваюсь, тебе не дуже збентежили вигадки цього негідника?
Я порадила йому не брати цього близько до серця,— у Джіма завжди був скажений норов.
Честер глянув на мене з великим співчуттям і сказав обурено:
— Я абсолютно переконаний, що в нього немає жодних підстав для таких натяків... ніби між вами щось там було.
Я лише й могла відповісти: авжеж, дещо таки «було», і Честер це знає.
— Звідки б я знав — мені ніхто нічого не казав. Побійся бога, я й подумати не міг би про щось подібне.
Ця його заява мене просто приголомшила. Я знала, що він каже неправду, а якби й не знала, запевне здогадалася б з його неприродно-байдужого тону.
Тому я відповіла, що він, безумовно, знав, бо недаремно влаштував так, щоб Том народився за кордоном, і сам усе залагодив з газетними оголошеннями.
Честер миттю змінив співчутливий вираз обличчя на інший, досі ще мені не знайомий, навіть не «суворий» а просто таки загрозливий. Він, здавалося, промовляв: «Тільки прошу, без дурниць,— я цього не люблю». Кілька хвилин він мовчав, щоб дати мені як слід відчути його невдоволення. А тоді мовив тим самим спокійним тоном:
— Ми обоє чудово знаємо, що Том народився завчасу, це може підтвердити лікар. Саме за його порадою я й вивіз тебе за кордон. Щоб зміцнити твоє здоров'я.
І по тих словах швидко вийшов з кімнати.
Це мене не знати як розлютило, але й трохи налякало. Мій лагідний і закоханий Честер сміє кидати на мене погрозливі погляди!
Зразу ж, тільки-но мені вдалося вийти з дому непоміченою, я поїхала до тітоньки й усе їй переповіла. Я сказала, що жити з Честером відтепер просто неможливо, він заперечує реальні факти!
— Неможливо? — перепитала тітонька.— Що значить «неможливо»? — І вона покладала в мене перед носом величезними ножицями (тітонька Леттер щовечора вирізала з газет статті й оголошення й вклеювала їх до свого альбома), а далі спитала:— Що ця дурепа хоче сказати?