Улюбленець слави
Шрифт:
Наші родичі докоряли тітоньці Леттер за неувагу до мене, але це було не так, вони помилялися. Я одержала гарну освіту, у мене були книжки, був затишок, а ще — вдосталь свободи, якою я користалася, як хотіла.
Пора моєї юності, особливо години, коли випадало щастя побути на самоті, здається мені тепер неймовірно привабливою, а Палм Коттедж був ніби створений для мене, для моєї радості, для мого настрою, не кажучи вже про книжки й чисто дорослі розмови. Це був невеличкий білий будиночок, що примостивсь на маленькому плато на півдорозі вниз від порослих ялівцем схилів Слептона до узбережжя у північній частині Яонгуотера, де були крихітний пляжик і перевіз.
Піднявшись угору, ви одразу ж потрапляли з романтичного
Але сам коттедж, розташований на трикутному клаптику землі навпроти скелі, оточений гаєм і напівтропічним садом, потопаючи у квітах, стояв осторонь і від фешенебельного курорту, що виднівсь унизу, і від романтичних ялівцевих нетрів угорі; він чимось нагадував палаццо, перенесене сюди за тисячі миль з Італії чи Південної Франції. Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі.
3
Лорна Дун - героїня однойменного роману англійського письменника Р. Д. Блекмора (1825—1900).
Вам можуть сказати, що у Палм Коттеджі панувала атмосфера розніженості, що всіх там долала млість і дрімота. Аж ніяк! Моторнішу за тітоньку Леттер годі було й уявити! Ніхто з нас у Палм Коттеджі не мав і гадки про якусь там млявість; я певна, що саме такий побут привчив мене всотувати (наче квітка) всі радощі життя і мати від цього величезну насолоду. Я не поділяю думки, нібито кожен з нас однаково почувається щасливим незалежно від того, що з ним діється. І переконана: доля наділила мене особливим даром мати насолоду й радість від усього, що міг дати Палм Коттедж.
4
Мені саме виповнилося сімнадцять, коли я вперше зустріла Честера Німмо. Він служив за клерка в конторі Бінга, що торгував нерухомим майном, і я не раз бачила його, коли він заходив до тітоньки улагоджувати її фінансові справи й принагідно погомоніти про місцеві проблеми, передусім церковні. Німмо не належав до нашої церкви (він був нонконформіст [4] , але вже тоді засідав у кількох комітетах і приносив тітоньці найсвіжішу інформацію про співвідношення сил,— наприклад, у Тарбітонському муніципалітеті, куди тітонька Леттер завше намагалася пропхнути когось із своїх, тож Німмо давав їй поради, на чию підтримку можна розраховувати, а хто, навпаки, намагатиметься привернути тітоньку Леттер на свій бік.
4
Нонконформістами називали методистів, баптистів, квакерів, пресвітеріанців, індепендентів та інших,— що не визнавали панівної англіканської церкви.
Незабаром я дійшла висновку, що їхні балачки вкрай нудні і, крім роздратування, нічого в мені не викликають (я завше мала про запас щось цікавіше, хоча б читання). І не раз ловила себе на тому, що самовпевнений вираз округлого тітоньчиного личка, чи її спітніле чоло (воно в неї завжди якось химерно блищало, і дитиною я була переконана, що це в тітоньки Леттер від надто напруженого мислення), чи, наприклад, чергова дивовижна краватка Німмо доводили мене мало не до сказу. На той час найбільшим тітоньчиним улюбленцем був Німмо.
На ті часи Німмо ще ходив у неї в мазунчиках і був їй безмежно вдячний — він справді багато що завдячував тітоньці. Він походив з низів, був самоуком і здобув освіту виключно з книжок. Тітонька влаштувала Німмо на його першу посаду — до Бінга. Вона ж подарувала йому його перший пристойний костюм.
Німмо дотримувався радикальних поглядів і навіть скидався на екстреміста, але тітонька Леттер, хоч і шпетила радикалів безоглядно (всі Леттери зроду-віку були ліберали), не раз підтримувала їх, коли була незадоволена лібералами.
Німмо був тоді доволі привабливий молодик, на вигляд років двадцяти шести-семи (хоч насправді, як довідалась я потім, йому було уже майже тридцять чотири!), з рожево-білим кольором обличчя й густими каштановими кучерями. У нього були карі, джерельно чисті очі й дуже приємний рот і підборіддя. Невисокий на зріст, він мав гарну статуру і красиві руки. У яхт-клубі його трохи брали на кпини, дражнили «гарненьким хлопчиком» і «дівочим ідеалом», і то був привід вважати його зовнішність вульгарною. За тих часів рум'янець був ознакою несмаку,— крім рум'янцю, набутого на державній службі, як-от у адміралів.
Мені часто доводилося розмовляти з Німмо наодинці, і то була звичайна світська балачка; я розпитувала його, чи багато він тепер виступає з проповідями (Німмо вважався громадським проповідником), чи любить він поратись у садку, яку цікаву книжку прочитав останнім часом тощо. Здебільшого я намагалась уникати розмов із ним, бо мене трохи лякала його надмірно збуджена реакція на мої слова; а завваживши на собі його пильні, аж млосні погляди, я насилу стримувалась, щоб не розсміятись. Одне слово, на всі його зальоти я відповідала, як будь-яка дівчина, досить наївна у таких речах і байдужа до них,— маю на увазі саме конкретні взаємини з цілком конкретним молодиком. Мабуть, тому, що навіть думка про Німмо здавалася мені безглуздою, і я до цього звикла, чи тому, що він у моїй присутності дуже ніяковів, або, може, тому, що біля нього неодмінно виникала задушлива атмосфера політиканства, він не будив у мені навіть платонічних почуттів, тож я тримала його на відстані.
І от якось увечері після чаю він раптом освідчився мені в коридорі; це мене так приголомшило, що, вдавши, ніби недочула, я кинула йому: «Перепрошую, містере Німмо!»— й щодуху помчала сходами нагору до своєї кімнати. Я навіть не встигла здивуватись, бо збагнула все до кінця пізніше, аж коли він уже поїхав од нас.
А почувши його освідчення вдруге, я вже розсердилася і відповіла:
— Слухайте, не робіть із себе посміховисько, містере Німмо. Ви самі чудово знаєте, що нічого такого у вас насправді й на думці нема.
Я злякалась,— сама не знаю чого,— може, того, що на мене заявили якісь права,— і, наче мала дитина, я хотіла відборонитися словом. Але позбутись Німмо було не так просто, на мій превеликий подив і жах (я ж бо знала, який він несміливий), він хилив на своє, і одного разу вибухнув жагучою і патетичною промовою. Авжеж, сказав Німмо, йому добре відомо, що він мені не пара, але його виправдовує любов: для нього священна «навіть земля, по якій я ступала»; він заявив, що я «володарка його душі» і таке інше. Важко було уявити, щоб у наші дні молоді люди висловлювалися так, як пишуть у дешевих романах, з яких завше так глузувала тітонька Леттер, і Честерові слова збудили в мені лише нелюбов до нього.