Улюбленець слави
Шрифт:
Цей його виступ мав неабиякий успіх (він викликав загальне обурення і був надрукований у «Морнінг пост»), і я давно вже не бачила Честера таким натхненним, як того дня, коли приїхав Джім.
23
Джім відмовився від мого запрошення, пославшись на давнішу обіцянку спинитись у тітоньки Леттер; однак, звичайно, моя пропозиція розтопила нашу відчуженість, і він прислав нам дуже теплу відповідь, де писав, що з величезною радістю пообідає з нами у день приїзду.
І Честер вітав його так палко (довго тиснув і не відпускав його руку),
Чому мене так уразили зміни, що сталися з Джімом за ці три роки, які він провів на фронті, постійно ризикуючи своїм життям, і які змусили його відмовитись від військової кар'єри? Пояснити це можу тільки тим, що доки ми молоді, нам і на думку не спадає, ніби хтось може змінитись (ми часто говоримо — «він — чи там вона — увійшли в новий період життя»,— так, ніби вони вийдуть з нього, як виходить поїзд з тунелю,— точнісінько такими ж, якими вони були раніше); тож я все дивилась і дивилась на Джіма, наче бачила його вперше в житті.
Його й справді було дуже важко впізнати. Він поголив вуса, і рот у нього став зовсім інший,— не войовничий, не задерикуватий, як раніше, а радше здивований. Джім так схуд і пожовк, що навіть ніс у нього набрав іншої форми, став тонкий і звабний, а очі ніби трохи побільшали й здавалися блакитнішими, ніж були. Виглядав він тепер куди старшим, та головне крилося не в цьому: він справляв враження зневіреної людини. На обличчі в Джіма часто виникав той вираз, який буває у людей подібної вдачі, коли вони гадають, що на них ніхто не дивиться,— вираз тривожної заклопотаності, наче з ними щойно сталося щось дуже важливе, і тепер їм треба збагнути, що саме.
План відносно Слептона йому, здається, сподобався.
— Авжеж, це не Бакфілд, і я ніколи не захоплювався полюванням на оленів, та над цим варто поміркувати,— звісно, якщо старий дасть мені пристойну платню.
— Це було б чудово — ти житимеш зовсім близько від нас.
— Ніна за вами скучила,— сказав Честер.
— Дивно,— почав був Джім, та зразу ж перевів розмову на свою майбутню роботу, розводячись про те, як можна вдосконалити працю на фермах.— Я міг би попросити в нього десять відсотків комісійних. Мушу розплатитися з боргами, а цього не зробиш на мої жалюгідні п'ятсот фунтів у рік.
Джім (і це ще один доказ того, як він змінився за ці роки) дуже картав себе, що змарнував так багато тітоньчиних грошей (вона не тільки повністю спорядила його, коли він ішов до війська, але й три, коли не чотири рази сплачувала його борги, їх загалом набралося добрих дві тисячі фунтів!) і зауважив, що неодмінно все їй поверне.
— Власне, якби не ця клята шкапина, що прийшла останньою (ішлося про стару кобилу на перегонах, яку Джім придбав рік тому, бажаючи трохи розжитися), я розплатився б з нею ще минулої зими. Та це тільки зайва причина того, чому кузен Порті (Слептон)
Й одразу ж, як ми лишилися самі,— а це сталося швидко, бо Честер; який мав звичку хвилюватися через дурниці, побіг дивитись, як подають обід— Джім сказав мені:
— Отже, ти не заперечуватимеш, коли я житиму поблизу вашого «гніздечка»?
— Ти сам знаєш, мені це буде радість (хоч мені, щиро кажучи, було трохи моторошно). А тобі не шкода лишати армію?
— Це найкраще, що я міг для себе зробити. Та й досить уже доїти тітоньку Леттер. Вона цілком на мілині.
— Ти ж не винен, Джіме, що у твоєї коняки виявивсь такий гандж.
— Так, але я мав би пам'ятати про своє безталання.
— Це правда, тобі майже ніколи не щастило.
— Ото ж бо й воно, а я, дурень, ніколи цього не враховував.
24
Перше ніж я встигла здивуватися, почувши, що гордий Джім визнав себе дурнем, прибіг Честер з повідомленням: обід на столі. Він і досі не міг звикнути до того, що про обід доповідає служниця. Цебто, йому здавалося просто безглуздим, коли вона це робить після того, як він особисто за всім простежив, і навіть зазирнув у кухню, з'їв на пробу ложку супу й переконався, що страва не захолола.
За обідом Джім майже не говорив зі мною, вони з Честером балакали про війну, і той проявив увесь свій артистизм і привабливість, проте віскі все одно Джімові не налив. І коли той, забувшись, відповів покоївці (яка запитала Джіма, що йому налити, імбирного пива чи лимонаду), що він краще випив би віскі з содовою, Честер рішуче заявив: у цьому домі алкоголю не вживають. Він перепрошує, але це правило ні для кого не може бути порушене.
Джім відразу ж вибачився,— за ним цього раніше не водилося,— бажаючи залагодити свою нетактновність і нічим не образити Честерової побожності. Потім, коли ми перейшли до вітальні, він попросив мене заспівати,— цього він теж досі ніколи не робив,— то була його своєрідна «педагогіка» щодо мене: Джім не хотів потурати моєму гонорові, а то я, мовляв, «гнутиму кирпу». І коли я, скінчивши, озирнулась до нього подивитись, чи сподобалась йому моя пісня, то побачила, що він плаче; його сльози мене здивували й навіть збентежили. Але й після цього я не наважилась сказати собі: «Джім у мене закоханий». Я сказала інше: «Бідолаха Джім став сентиментальний, бо довго не бачив жінок; і це так природно, що він розчулився, дивлячись на мене; його завше хвилювали заміжні жінки, а надто молоді матері. Він був з тих надміру вередливих чоловіків, які панічно бояться одруження; він полюбляв твердий матрац, холодний душ, власну спальню та власні валізи. З нього вийшов би ідеальний чернець, якби не його шалена пристрасть до коней і не любов до родинного затишку,— тобто, до самої ідеї такого затишку».
Гадаю, що тоді я таки не помилилась. Джім закохавсь у мене як у молоду матір; у нього навіть голос мінявся, коли він звертавсь до мене, і Честер одразу ж це помітив. Він теж відчув велику зміну в Джімові, і коли ми підвелися, щоб сказати одне одному: «На добраніч!»,— знову дуже міцно потис йому руку й запевнив, що всі ми з'єднані глибокими узами братерства та взаємної симпатії. Одне слово, він виголосив одну з тих промов, які завше так дратували Джіма, а мене примушували червоніти,— може, тому, що ті його промови виводили мене з рівноваги.