Улюбленець слави
Шрифт:
До цієї заборони я Поставилася дуже спокійно; мені було байдуже навіть і те, що в жертву їхній угоді принесли моє почуття власної гідності (мені вже нічого було тоді втрачати). Але мене приголомшив другий пункт їхньої угоди: Честер пообіцяв Гулдові зробити його родича Бутема своїм особистим секретарем.
— Тед мало не очманів з радості,— похвалився мені Честер,— і вже ладен був перепрошувати мене за свою опозицію в Тарбітоні. Тепер ми сміливо можемо розраховувати на голоси всіх його прибічників. Та й сам цей хлопчина — знахідка, він чудово розуміє, які перспективи розкриває перед ним така служба, і працюватиме не за страх, а за совість.
Я
Отак Бутем з'явився в нашому домі, і дуже швидко ми зрозуміли, що від нього ще менше користі, ніж можна було сподіватись. Він не міг гаразд передрукувати листа або дізнатися, коли приходить чи відходить той чи інший поїзд. Запізнюючись на засідання і змагаючись із своїм пальтом (Честер одягав його так рвучко, що видирав з рукавів підкладку), він розпачливо кликав мене:
— Ніно, Ніно, можна тебе на хвильку? Бога ради, поглянь, коли відходить поїзд. Від Бутема пуття не діб'єшся, він такий розтелепа.
А коли цей неоціненний секретар писав з голосу листи, він частенько пропускав яке-небудь найважливіше слівце, наприклад, частку «ні», або ставив не ту дату.
Я не була, як уважав Честер, упередженою до Бутема; ще менше моя антипатія пояснювалася тим, як це часом буває, що Бутем особистий секретар мого чоловіка, отже, людина вельми до нього наближена. Просто Бутем був сам собою небезпечний. А Честер же міг узяти собі набагато кращого секретаря. Адже він — ми зрозуміли це добре, перебравшись до Лондона — став доволі помітною постаттю серед радикалів.
Це пояснювалося не лише тим, що Честер набув собі популярності через оту «зраду» часів бурської війни, а й тим, що він став виразником поглядів великої групи радикалів, які несподівано ввійшли в силу,— чи то усвідомивши свою значущість, чи то відчувши приплив енергії після хвилі антимілітаристських виступів (чом так сталося, ніхто не міг сказати, та й ніхто цього напевне не знав, у тому числі й самі радикали, яких це, щоправда, не дуже й цікавило); та головне було в іншому. Честер уже тоді показав своє вміння знаходити спільну платформу з тими, хто морально й матеріально підтримував партію,— з підприємцями і навіть багатими лордами, а надто з тими, хто не хотів брати прилюдної участі в комітетах, а вносив свої пропозиції (їх завше схвалювали й виконували), лишаючись у затінку; тому він був як свій у чималому колі впливових людей, маловідомих для широкого загалу, і коли його було обрано до парламенту, вони говорили одне одному: «Честер Німмо — наша людина, він працюватиме на нас».
Авжеж, я розуміла, що Честерові потрібен секретар, треба було якось сортувати відвідувачів (якби виконувати цю роботу взялася я, знайшлося б чимало ображених), і головне — робити це тактовно.
Не можна (вчив нас Честер) говорити надокучливому, але поважному візитерові, що його не приймуть за браком часу; навпаки, треба відразу ж охоче призначити час, тільки вибрати якусь незручну годину, перед ленчем чи обідом, чи в суботній полудень, коли він і сам не зможе прийти, а якщо прийде, то на хвилину. Що більше цабе, то більше воно ображається, може, тому,
Одного такого чоловіка Бутем образив — то була велика цяця!— причому так, що той на все життя зробився нашим ворогом; і водночас пропускав до Честера всіляких пащекунів, які висотували з нього нерви. Не критимусь, Бутем страждав через свої промахи дужче за нас; і якщо вже казати правду, бідолаха боявся майже всіх (так само й мене) і всього в цьому жахливому світі, де навіть до такого діла як продавати сир для мишоловки він був незугарний.
43
Цей Бутем шпигував за мною від самого початку (я знала, що він доносить усе Гулдові, Дейзі попередила мене про це запискою, нашвидкуруч надряпаною у перукаря, щоб її не заскочив на тому Тед), але я мовчала, і лише коли одержала незаперечні докази,— увійшовши якось уранці до своєї кімнати, я побачила, що він читає мого недописаного листа кузенові Роберту (про Джіма — ми з Робертом дуже за нього тривожились),— я поставила Честерові ультиматум і сказала, що більше й дня не пробуду з Бутемом під одним дахом.
Я зразу ж побачила: бій буде серйозний. Увійшовши до кабінету, я ще не встигла й рота розтулити, як Честер люто зиркнув на мене через стіл. Я казала в таких випадках, що він намагається спопелити мене поглядом, а Джім — що він робить «стойку».
Джімовий вираз був точніший. У такі хвилини (коли Честера мучили жахливі підозри) він не тільки намагався спопелити вас очима; йому мінялося все обличчя — ніс випинався вперед, стискалися щелепи, на щоках виступали жовна, і навіть тіло напружувалось і завмирало, ніби скуте почуттями, які нуртували в ньому.
Я зрозуміла, що Бутем уже випередив мене і поспішила сказати:
— В листі не було жодної таємниці, та й не про те йдеться, я просто написала Робертові про Джіма. Але я певна, ти погодишся, що Бутема терпіти далі не можна.
І спокійнісінько сіла на канапу, щоб не бачити його «стойки».
— Він пояснює, що лише переклав листа з місця на місце, аби дістати з-під нього записника з адресами,— я послав його сам.
— Отже, ти хочеш, щоб він за мною стежив. І лише для цього й тримаєш Бутема. Ну та вже певно — бо ні на що інше він не здатен.
Честер встав із-за столу й підійшов до мене впритул; видно було, що він дуже схвильований, хоч і намагається триматися холодно й суворо.
— Як ти цього хочеш, я можу будь-якої хвилини витурити його звідси. Але що там у вас із сером Робертом та Джімом?
— Нічого особливого, просто Джім марнує у Бакфілді і своє життя, і Бобові гроші, і ми тривожимося за нього. Врешті, я відчуваю свою вину перед ним і...
Честера аж пересмикнуло, наче від кольки, й він зразу ж мене перебив:
— Ти часто тепер зустрічаєшся з Джімом?
— Жодного разу відтоді.— Це питання навіть мене здивувало.— Джім не схотів би стрітися зі мною, навіть якби я його про це дуже просила; він страшенно ображений, і має підстави,
Честер пройшовся по кімнаті і знову став у свою «стойку». Я зрозуміла, що він не вірить жодному моєму слову. Мені довелося доводити, що Джіма вже кілька тижнів не було в Лондоні, що до Бакфілда чотири години їхати, а я не маю ані хвилини вільної. Я розсердилася й спитала без манівців, невже він гадає, що я його дуритиму? У цю мить він раптом підійшов до мене і, сівши поруч, сказав: