Улюбленець слави
Шрифт:
— А якби й піддурила, я б однаково про це не дізнався, еге ж? — І якось химерно поглянувши на мене, додав:— Авжеж, ревнувати вульгарно. Я не вмію поводитися з леді, чи не так?
— Ти поводишся зі мною чудово.
— Хотів би я знати, що у тебе зараз на серці... і не лише зараз, а й взагалі.
— Нікому не дано читати чужих думок. Хіба лише так, вгадувати. Нічого особливого. Це стосується не однієї мене — всіх.
— Ти зовсім інша з капітаном Джімом і навіть з тітонькою,— з ними ти не намагаєшся бути такою ввічливою, як зі мною.
Ці слова раптом на якусь мить (він так і задумав) дали мені змогу зазирнути йому в душу, таку переповнену підозрами
— Дурне! — вигукнула я.— До всіх я ставлюся однаково, я — завжди я. Наприклад, мені було дуже добре з Дейзі Гулд.
— Може, й так... але я кохаю тебе... Кохаю міцніше, ніж ти, мабуть, гадаєш. І тут я не маю над собою влади, хоч би що ти робила.
Несподівано розмова пішла в інший бік, і — коли Честер знову заговорив про Бутема й сказав, що йому дуже не хотілося б ображати Теда й завдавати болю Бутемові, що такий відданий йому та їхній справі, але він, Честер, цілком у моїх руках, і якщо я наполягаю, то він зараз же його вижене,— я сама відмовилася від свого прохання. Ми зійшлися на тому, що попередимо Бутема й цього разу вибачимо йому.
А що мені лишалося? Можна нарікати, що в тебе ревнивий чоловік, але коли його ревнощі народжені щирим коханням (бо це далеко не завжди так), боротися з ними надзвичайно важко.
Якщо тебе кохають, це зобов'язує. Хай там як, а мусиш рахуватися. Про такі речі ніколи не слід забувати, принаймні коли прагнеш спокою.
Ось таким чином Бутем і лишився моїм «доглядачем», і ця Честерова акція гідно завершила першу фазу моєї облоги. Звісно, Бутем ані гадки не мав припиняти своє шпигунство (він вважав його за свій моральний обов'язок — я була для нього жінка, заплямована гріхом), тільки робив він тепер свою справу обережніше; мені жодного разу не вдалося застукати його на гарячому. Та якби я його і заскочила, Честер все одно б не вигнав свого посіпаку, бо вже не міг без нього обходитись. Бо таки й справді Честер не мав би ані хвилини спокою, якби коло мене не було його постійного наглядача.
44
Отак Честер через свою пристрасть до мене перетворився на мого ворога, підступного й нещадного. Ані на мить не зводив він з мене пильного ока, і всі його заходи, навіть найневинніші з вигляду, насправді виявлялися згодом великим ошуканством,— кожен з них ще дужче зав'язував мені світ. І, траплялося, я дякувала йому (а то й мало не за-
керувалася в нього) за вчинок,— по суті, низький, спрямований проти мене. Так, я вже розповідала, що на ту пору мене дуже тривожила доля бідолашного Джіма, і ми листувалися з Робертом, радячись, як нам виплатити Джімові борги й підшукати йому якусь посаду. Роберт саме перед тим залишив службу в армії й повернувся додому залагоджувати бакфілдські справи; це мене тішило, бо тепер я могла радитися з ним про все, що стосувалося Джіма.
Джім увесь той час жив на широку ногу у Бакфілді, витрачаючи Бобові гроші на різних «найкращих» коней (на яких ніхто, крім нього, не звертав уваги) і на всі заставки кляв державу, яка, за його висловом, геть зійшла на пси,— через усіх отих грошолупів, пацифістів та інших ворогів великої Англії.
Боб справді любив Джіма, але бачив і його вади. Він тоді й приїхав до мене у Лондон з однією метою — поговорити про Джіма. Ми пішли у Бетерсі-парк, де нам ніхто не міг заважати (а потім на концерт, щоб я могла пояснити свою відсутність), і ретельно все обмізкували. Єдине, чим, на думку Боба, можна було допомогти Джімові,— це знайти йому місце десь у колоніях. Я додала: треба, щоб це
— Отут і заковика! Було одне місце — на Цейлоні, на чайних плантаціях, але він категорично відмовився: мовляв, там йому ніде буде полювати.
— З Джімовим марнотратством — тільки на чайні плантації!
— Так, йому слід було народитися першим у родині й одержати в спадок Бакфілд. З нього вийшов би ідеальний королівський псар, не гірший за нашого діда,— авжеж, за умови, що він одержав би ще й тисяч з п'ятнадцять річного прибутку.
І я мусила з ним погодитись,— Джім неодмінно процвиндрив би Бакфілд, для нього й справді найкраще місце — колонії.
Але перш за все треба сплатити його борги, і Боб вирішив продати деякі меблі й килими, що лишилися Джімові у спадок від матері. Він чув, що ми переїхали у новий особняк, і запропонував мені купити дещо з фамільного майна. Звісно, я зразу ж на це погодилась.
Пізніше Бутем зчинив навколо цього великий галас, і Гулдові поплічники усі в один голос почали волати, що не встиг Честер здобути успіх, як мої родичі налетіли на нього зажерливими грифами й обібрали його до нитки.
Так само, ще коли ми шукали собі мешкання у Лондоні, у Тарбітоні тільки й мови було, що про тітоньку Леттер, яка нібито намагалась за будь-яку ціну нав'язати Честерові «жовтого слона», і що домовленість про оренду і є, власне, та платня, якої вона зажадала від Честера за те, що повернула мене перед виборами додому.
І хоч я, звичайно, переконана, що ніякої такої угоди між ними не було (як правило, люди не домовляються про такі речі, їм не треба все доконче формулювати, вони просто роблять взаємні послуги), я однак не заперечуватиму, що вони тоді знайшли спільну мову. Інакше кажучи, обидві зацікавлені сторони «порозумілися» без слів, що можуть прислужитися одна одній. Мені стало відомо, наприклад, що приблизно тоді ж кузен Слептон скинув з рахунку Джімові борги, а за одним заходом й подарував тітоньці новеньку шовкову парасолю із золотою торочкою; тітонька, показуючи мені цю парасольку, сказала тоді із звичною для неї прямотою,— а прямота завше була її головною чеснотою:
— Гадаю, я заслужила подарунок від Порті,— якщо взяти до уваги хоча б стан димарів у цьому домі.
Честер, звичайно, знав про цю «родинну угоду», бо одного разу, коли вітер вивернув тітоньчину парасолю, він аж зайшовся від реготу і (насилу вгамувавшись) сказав, усе ще давлячись від невтримного сміху:
— Доведеться тепер узяти в оренду ще один особняк!
Цей дотеп не сходив у нього з уст довгі роки, і щоразу Честер повторював його в присутності бідолашної тітоньки Леттер, принаймні аж доки вони остаточно посварилися,— причому він завжди сміявся до знемоги, навіть коли бачив, що я витискаю з себе посмішку тільки з чемності.
Проте хочу підкреслити інше: в усіх цих «оборудках» не було нічого «ганебного»,— зацікавлені сторони просто робили послугу (чи віддячували) своїм друзям. Але знову таки всі так звані «факти» не мають нічого спільного з істиною. Звичайно, і тітонька, і лорд Слептон лишилися у виграшу від того, що Честер зняв в оренду «жовтого слона». Звичайно, у тітоньки була певна ставка на Честера, який, сподівалась вона, використає весь свій вплив, щоб допомогти всім Леттерам (саме тоді вона як могла натискала на нього, щоб він прилаштував де-небудь Джіма на дипломатичній службі, а Боб продав мені старі Джімові пожитки). Проте в жодному з цих задумів не було нічого недозволеного, нічого хижацького. Навпаки, все робилося дуже приязно, по-дружньому, і засвідчувало, що Честера прийнято у родинний клан.